Президент США Дональд Трамп у Давосі відверто пов’язав підвищення тарифів на Швейцарію з емоцією. Він сказав, що розмова з тодішньою президенткою Карін Келлер-Зуттер «потерла не в той бік», після чого ставка зросла до 39%.
Цей епізод — більше, ніж дипломатичний анекдот. На тлі торговельної війни та нової хвилі протекціонізму він показує: рішення про мита дедалі частіше подаються як персональна «оцінка поведінки», а не як холодний розрахунок торговельного балансу.
У серпні 2025 року Трамп встановив для Швейцарії 39% — вище, ніж для ЄС (15%) і Британії (10%). Тепер у Давосі він фактично підтвердив підозри європейців: ставка могла змінитися через стиль переговорів, а не лише через цифри дефіциту.
За попереднім аналізом Дейком, це створює небезпечний прецедент: митна політика стає частиною «управління лояльністю», де країни платять не лише за структуру експорту, а й за тон розмови з Білим домом. Для середніх держав це прямий сигнал ризику.
За версією Трампа, він спершу думав про 30%, але після повторних прохань «ми маленька країна» нібито підняв до 39%. У залі Давоса це прозвучало як демонстрація сили — і водночас як визнання, що переговори про мита можуть зламатися на людському факторі.
Американський аргумент упирався в «великий дефіцит» зі Швейцарією. Та структура цього дисбалансу специфічна: значну частку швейцарського експорту до США становило золото — зливки та бари, рафіновані у швейцарських плавильнях.
Швейцарський нацбанк раніше зазначав, що золото здатне різко спотворювати торговельний баланс у періоди стресу й його варто виключати з двосторонніх розрахунків, якщо мита прив’язують до «реальної» торгівлі товарами. Це підриває просту логіку «дефіцит = кара».
У Давосі Трамп також згадав тиск із боку бізнесу — зокрема брендів на кшталт Rolex — після запровадження 39%. Урешті він погодився знизити тариф до 15%, але додав, що ставки можуть знову зрости, якщо домовленості зірвуться.
Цифра 15% важлива: вона повертає швейцарців у «коридор», близький до ЄС, і знімає частину конкурентного перекосу для годинників, фарми та машинобудування. Але сам механізм — «спершу шок, потім торг» — тепер виглядає як модель.
Reuters повідомляв, що попередні переговори США та Швейцарії восени 2025-го включали й інвестиційні обіцянки швейцарських компаній: близько $200 млрд до кінця 2028 року. Це підсилює тезу, що мита стали важелем для отримання не лише поступок, а й капіталу.
Проблема для Берна — у репутаційній пастці. Швейцарія традиційно грає на передбачуваності правил і нейтральності, а тут опинилася в сюжеті, де «правила» залежать від настрою та образи. Для країни, що продає довіру, це майже як тариф на бренд.
Для Вашингтона ризик інший: персоналізація рішень зменшує керованість системи. Бізнес і союзники не можуть планувати ланцюги постачання, якщо переговори про мита перетворюються на психологічний тест, а не на прозору формулу митної політики.
Сюжет із золотом додає ще одну тріщину. Якщо дві третини експорту — це золото, яке рухається туди-сюди через глобальний попит, тоді «дефіцит» стає радше індикатором фінансового страху, ніж торговельної агресії Швейцарії.
Трамп у Давосі зробив і ширшу заяву про те, що США «тримають світ на плаву» і що без Америки «це вже не Швейцарія». Така риторика працює на внутрішню аудиторію, але для партнерів звучить як запрошення до контрстрахування — від диверсифікації ринків до нових коаліцій.
Показово, що саме на WEF, де зазвичай продають «стабільність», прозвучав кейс про тариф як емоційну відповідь. Це б’є в серце Давоса: глобальні інвестори хочуть передбачуваності, а отримують сигнал про непередбачуваний протекціонізм.
Для Європи історія з Берном — попередження: навіть «невелика країна» з високою доданою вартістю може стати мішенню, якщо вона не вписується у переговорний сценарій США. А для інших середніх держав — Канада, Японія, Австралія — це урок про ціну залежності.
Що далі? Якщо тариф 15% буде закріплений угодою, це тимчасово стабілізує торгівлю. Але прецедент «39% через роздратування» залишиться в пам’яті ринків і впливатиме на премію ризику для контрактів із США.
Швейцарія, ймовірно, буде просувати технічну рамку: перерахунок торговельного балансу без «експорту золота», точкові секторні домовленості й демонстрацію вигод для США через інвестиції та робочі місця. Це мова цифр, здатна витісняти мову емоцій.
Адміністрація Трампа, навпаки, показує, що любить швидкий ефект. Спершу — максимальний тариф, потім — дзвінки бізнесу, потім — «знижка» як нагорода за правильну реакцію. Для США це важіль; для партнерів — політичний податок на невизначеність.
У підсумку Давос зафіксував нову норму: торгівля, інвестиції 200 млрд, годинники Rolex, золоті зливки й торговельний дефіцит складаються не лише в таблиці, а в драматургію влади. І саме ця драматургія тепер формує ризики глобальної економіки.
