Коли тисячі венесуельських мігрантів під час пандемії коронавірусу кинулися шукати порятунку в Перу, багато місцевих мешканців і навіть лідерів звинувачували їх у зростанні злочинності та соціальних проблемах. У Чиклайо, на півночі країни, де потоки біженців були особливо велетенські, тоді ще єпископ Роберт Френсіс Превост, нині Папа Лео XIV, не піддався тиску страху та упереджень. Він мобілізував мережу парафій, священників та мирян для організації тимчасового житла, харчування та медичної допомоги найбільш потребуючим, демонструючи пастирський стиль, близький спадщині Папи Франциска.
У 2019 році економічна криза в Венесуелі набрала обертів: зруйнована інфляцією та браком базових продуктів країна втекла мільйоном мігрантів. Під час локдаунів багато перуанців відчули невдоволення, виділяючи венесуельців як «чужаків», нібито винних у зростанні злочинності. Отець Педро Васкес, керівник місцевої парафії, згадував: «Був справжній спротив. Люди боялися, що новоприбулі залишать конфлікти позаду та принесуть проблеми сюди». Проте єпископ Превост не вагався: він скликав нараду священників і активних мирян, закликавши їх шукати ресурси та організувати прихисток у приміщеннях церков і громадських центрів.
Отець Луїс Сантамарія облаштував у храмі столову, де щоденно годували сотні осіб, а соціальна працівниця Йоланда Діас створила групу волонтерів для допомоги тим, хто загубився в бюрократичних лабіринтах міграційних центрів і страждав від переповнених пунктів прийому. Вони звітували про результати своїх зусиль кожні два тижні монсеньйору Превосту, а він, зі свого боку, залучав ресурси з канцелярії єпархії та закликав парафіян долучатися до збору одягу, ліків і засобів гігієни.
Під його керівництвом були відкриті «міграційні центри» в будівлях семінарії та шкіл, де переселенці отримували допомогу психологів, консультації щодо документів і навіть курси іспанської мови для адаптації. «Ми були вражені масштабом цієї гуманітарної кризи, — сказала Йоланда Діас. — Monsignor Prevost питав щодня: “Як ми відповімо на цей виклик? Що ми можемо зробити ще?”». Завдяки його ініціативі місцева влада згодом під тиском Церкви виділила додаткові автобуси для безкоштовного транспортування мігрантів між притулками та адміністративними офісами.
Цей досвід тісно перегукується з першим паломництвом Папи Франциска до Лампедузи, де він наголосив на гідності людей, рятованих із човнів у Середземному морі. Обидва понтифіки, хоч і з різних континентів, зробили голосним заклик до солідарності з мігрантами, вважаючи їх «братами та сестрами», які шукають кращого життя. Лео XIV, народжений в Чикаго в родині іммігрантів із Франції та Іспанії, сам наголошував, що знає історію своїх предків, котрі шукали на американському континенті нових можливостей. Цей особистий зв’язок, за словами о. Васкеса, надавав його намірам ще більшої ваги для парафіян, які інколи сумнівалися у доцільності допомоги чужинцям.
Після обрання Папою Лео XIV Йоланда Діас отримала дзвінок від одного зі спасених мігрантів, який тепер мешкає в іншій країні, щоб подякувати «єпископу Роберту», котрий врятував йому життя та дав надію. Ця дзвінкова розмова стала символом успішності місіонерського підходу новообраного понтифіка: навіть роки потому його пастирське служіння сприймається як акт милосердя й справедливості.
Практика роботи з мігрантами у Чиклайо свідчить, що синодальна церква, у якій миряни та священники спільно шукають рішення, може стати ефективним інструментом для подолання соціальних криз. Лео XIV, продовжуючи лінію Франциска, показав, що справжня місія Церкви полягає в захисті найуразливіших, а не лише в обговоренні доктринальних нюансів за стінами Ватикану. Його приклад доводить: церква, яка діє спільно з громадою, здатна змінювати життя на краще навіть у найскладніших обставинах.
Таким чином, досвід Папи Лео XIV у Перу — це не лише історія гуманітарної допомоги, а потужний меседж для всієї Католицької Церкви: місіонерська зустріч із мігрантами, поводження з ними як з близькими й активне залучення мирян у служіння — невід’ємна складова віри та наслідування Христа. Новий понтифік із Чикаго демонструє, що справжня сила Церкви полягає в солідарності й практичній любові до ближнього, незалежно від його національності чи релігійного минулого. Ця спадщина Франциска отримала продовження в Лео XIV, який уже почав трансформувати парафії по всьому світу у спільноти гостинності та милосердя.
