Парад 9 травня в Москві завжди був не лише церемонією пам’яті про Другу світову війну. Для Володимира Путіна він став головною політичною сценою, де радянська перемога, сучасна армія, ядерний арсенал і міф про історичну непереможність зливалися в одну державну виставу.
Цього року вистава вийшла помітно коротшою й нервовішою. Красною площею не пройшли колони бронетехніки, які роками мали демонструвати силу Росії. Замість реального металу — ракети, підводні човни, лазерні системи, винищувачі, комплекси ППО, дрони й артилерія з’являлися на великих екранах.
Для Кремля це був вимушений компроміс між потребою показати контроль і страхом перед вразливістю. За попереднім аналізом Дейком, саме такі символічні зсуви часто говорять більше, ніж офіційні промови: коли держава замінює демонстрацію сили її зображенням, вона намагається приховати не тріумф, а дефіцит упевненості.
Путін сидів біля ветеранів у тіні мавзолею Леніна, а перед ним марширували військові, зокрема ті, хто воював проти України. Окремою деталлю параду стала участь північнокорейських підрозділів, пов’язаних із боями в Курській області. Це підкреслило нову реальність російської війни: Москві дедалі важче подавати її як суто власну історичну місію.
У своїй промові Путін знову перевів війну проти України в мову зіткнення з НАТО. Така риторика давно виконує для Кремля подвійну функцію. Вона пояснює затягування бойових дій і водночас намагається зняти відповідальність за те, що швидкої перемоги, обіцяної російському суспільству ще на початку вторгнення, не сталося.
День перемоги для Росії має сакральний статус. Він пов’язаний із пам’яттю про 27 мільйонів радянських громадян, загиблих у війні проти нацистської Німеччини, серед них — мільйони українців. Саме тому нинішня війна створює для Кремля особливо гостру суперечність: Москва говорить мовою антифашистської спадщини, водночас руйнуючи українські міста.
Парад, який колись мав уособлювати наступальну впевненість імперії, цього разу виглядав як церемонія під посиленою охороною. У Москві перекривали дороги, посилювали військову присутність, а навколо столиці висіла очевидна тривога щодо можливих українських ударів. Сам центр російської влади був показаний не як недосяжна фортеця, а як простір, який треба захищати.
Цей страх не виник у порожнечі. Україна за роки повномасштабної війни перетворила далекобійні удари, дрони та асиметричний тиск на один із ключових інструментів стримування. Москва може володіти значно більшим арсеналом, але вже не може гарантувати недоторканність власних символічних центрів.
На цьому тлі оголошене триденне перемир’я від 9 до 11 травня стало не стільки проривом, скільки паузою між двома фазами виснаження. Дональд Трамп заявив про бажання домогтися ширшого припинення вогню, а Москва й Київ погодилися на обмін тисячею полонених із кожного боку. Для людей по обидва боки фронту це має реальну вагу, але для війни як системи така пауза поки не змінює її логіки.
Український президент Володимир Зеленський відповів на московські страхи демонстративно іронічно, фактично “дозволивши” Росії провести парад і заявивши, що українська зброя не націлюватиметься на Красну площу. Цей жест був не стільки жартом, скільки політичним перевертанням ролей: країна, яку Кремль намагався подати як об’єкт примусу, демонструвала здатність впливати на поведінку самої Москви.
Війна дедалі глибше змінює російську державу. Вона виснажує економіку, посилює залежність від силового апарату, звужує простір публічної політики й робить будь-який великий державний ритуал частиною фронтової психології. Навіть День перемоги, який мав бути поза сумнівом, тепер проходить у режимі оборонної настороженості.
Кремль намагається втримати головний міф: Росія нібито знову веде велику історичну війну й неодмінно переможе. Але масштаб параду, відсутність бронетехніки, екрани замість колон і посилена охорона показали інше. Символ перемоги перетворюється на індикатор затяжної війни, в якій Москва вже не керує темпом подій так упевнено, як прагне показати.
Саме тому цьогорічний парад важливий не тим, що було сказано з трибуни, а тим, чого на площі не було. Не було звичної впевненості. Не було демонстративної надмірності. Не було відчуття, що Росія контролює власну війну й власний історичний наратив.
Красна площа знову стала сценою, але цього разу вона показала межі кремлівської сили. У держави, яка роками будувала образ непохитної військової машини, головне свято завершилося не парадом перемоги, а парадом обережності.
