Після ударів США та Ізраїлю по Ірану світова дипломатія різко «зсунулася» в бік Близького Сходу, але український трек, за словами Володимира Зеленського, не зупинився. Заплановані на 5–6 березня контакти мають відбутися, хоч локацію переглядають.
Абу-Дабі, який готували як нейтральний майданчик для посередництва США, тепер виглядає вразливим через регіональні обстріли, закриття неба та логістичні збої. Київ публічно говорить про альтернативи — Туреччина або Швейцарія.
Ключова теза Зеленського проста: «зустріч не скасована», але «місце не підтверджене». У цих двох фразах — весь нерв моменту: переговори живі, однак їхня інфраструктура залежить від подій, що не мають стосунку до Донеччини чи Дніпра.
За попереднім аналізом Дейком, зміна локації — не косметика, а сигнал учасникам: мирні переговори Україна-Росія входять у фазу, де безпековий контекст майданчика стає частиною торгу не менше, ніж формули припинення вогню.
Кремль через Дмитра Пєскова заявляє, що Росії «вигідно продовжувати» і вона нібито віддає перевагу дипломатичному врегулюванню. Для Москви це спосіб закріпити образ «раціональної сторони» і водночас не змінювати максималістські вимоги на землі.
Розрив позицій не зник: Зеленський повторює відмову виводити сили з решти територій Донеччини, які Росія не змогла окупувати. Це «червона лінія», бо будь-який відступ під примусом перетворюється на прецедент для наступних ультиматумів.
Тому цього тижня на столі, найімовірніше, буде не «велика мирна угода», а технічні рамки: верифікація, гуманітарні питання, локальні паузи, механіка обміну та безпекові канали. Саме на таких деталях тримається навіть крихке припинення вогню.
Найпоказовіше — страх Києва не стільки перед переговорами, скільки перед нестачею ресурсів. Зеленський прямо попереджає: якщо війна на Близькому Сході буде довгою, це може вдарити по постачанню зброї й особливо по системах ППО.
У логіці війни в Україні ППО — це не «один із видів» озброєнь, а різниця між функціонуванням міст і паралічем енергетики. Коли зростає конкуренція за перехоплювачі, Україна ризикує платити інфраструктурою за чужу ескалацію.
Зеленський наголошує: країна пережила критичні зимові місяці, вистояла попри атаки на енергетичну інфраструктуру, а отже її переговорна позиція «міцніша». Це важливо, бо Москва традиційно робить ставку на сезонний тиск — холод, темряву і втому.
Втім, Київ очікує нову хвилю ударів по логістиці та водопостачанню. Такі цілі обирають не для військового ефекту «тут і зараз», а для підточування тилу й соціальної стійкості — щоб у якийсь момент суспільство вимагало миру будь-якою ціною.
Саме тому переговори за посередництва США стають полем боротьби за час. Росія намагається розтягнути процес, зберігаючи військовий тиск, а Україна прагне зафіксувати правила гри до того, як міжнародна увага остаточно розпорошиться.
Вибір Туреччини як майданчика означав би повернення до регіональної дипломатії, де Анкара має досвід медіації й контролює важливі логістичні коридори. Але для Києва важливо, щоб посередництво США лишалося центральним, інакше «вага гарантій безпеки» розмивається.
Швейцарія, навпаки, дає символ нейтралітету й процедурність, проте може бути складнішою в безпековій координації та швидких рішеннях. У будь-якому разі переїзд означає паузу, а пауза — шанс для Москви наростити тиск на фронті.
Окрема інтрига — що саме США вкладають у майбутні гарантії безпеки, які Київ називає «залізобетонними». Без чітких зобов’язань будь-яка угода ризикує перетворитися на перепочинок перед новою фазою війни.
Паралель між двома війнами очевидна: події на Близькому Сході показують, як швидко союзники перекидають ресурси туди, де «гарячіше» медійно і ринково. Для України це урок: опора лише на інерцію підтримки небезпечна.
У короткій перспективі найреалістичніший результат переговорів — не «мир», а підготовка рамки для подальших раундів: порядок денний, статус робочих груп, канали зв’язку військових. Це нудно, але саме так виглядає дипломатичне врегулювання, яке має шанс вижити.
У середній перспективі ключова битва відбудеться навколо Донеччини та трактування «територіальності» в угоді. Якщо Росія наполягає на відступі України з неокупованих частин, вона фактично вимагає капітуляційного жесту, а не компромісу.
Тому слова Зеленського про незламність і про дефіцит ППО треба читати разом: Київ не торгує територіями, але просить системи, які дозволять витримати тиск. І саме від здатності партнерів забезпечити цю оборону залежить реальна вага переговорів.
Отже, переговори цього тижня — це тест на те, чи здатна війна в Україні залишатися пріоритетом, коли світ горить у кількох точках одразу. Майданчик можуть змінити, але головне не змінюється: без гарантій безпеки й достатньої ППО будь-який папір буде слабшим за ракету.
