Делегації України та Росії прибули до Туреччини напередодні можливого нового раунду переговорів щодо припинення війни, що триває вже третій рік. У четвер журналісти з усього світу вишикувалися біля палацу Долмабахче на Босфорі, де ще в березні 2022-го сторони вже зустрічалися, однак цього разу навіть точне місце й час перемовин залишалися загадкою. Російське агентство «ТАСС» із посиланням на анонімне джерело запевняло, що саме тут відбудуться консультації, але підтвердження з українського боку не було.
Невизначеність лише підсилювала відчуття дипломатичної гри. Ініціатива належить президенту Росії Володимиру Путіну: минулими вихідними, реагуючи на ультимативну обіцянку Євросоюзу запровадити нові санкції, Кремль запропонував відновити прямий діалог у Туреччині. Володимир Зеленський виклик прийняв, запросивши Путіна особисто приїхати і продемонструвати готовність до миру. Європейські лідери, серед них Еммануель Макрон, одразу попередили: Москва може затягувати час, аби уникнути економічного тиску.
Напередодні перемовин з’ясувалося, що в офіційному списку російської делегації Путіна немає. Її очолив помічник президента Володимир Мединський, а речниця делегації відмовилася уточнювати деталі зустрічі. З українського боку пріоритет віддано безпеці: Офіс Президента та Рада національної безпеки не розкривають маршрутів, а Зеленський і міністр закордонних справ перебувають у Анкарі на зустрічі з державним секретарем США Марко Рубіо. Інформаційна тиша лише збільшує напругу в медіапросторі.
Державний секретар Марко Рубіо прибув до Анталії, Туреччина, у середу. Фото басейну від Озана Косе
Додатковий драматизм внесли заяви Дональда Трампа. Чинний президент США, який із лютого публічно обіцяв «завершити війну за 24 години», натякнув, що прибуде до Туреччини лише за умови присутності Путіна. У четвер, виступаючи на бізнес-форумі в Досі, він від поїздки відмовився й закликав «Росію та Україну домовитися, бо це має припинитися». Популярність такого меседжу в міжнародної аудиторії велика, але практичні кроки Білого дому поки обмежилися тиском на Київ: у лютому Трамп тимчасово призупинив військову допомогу та обмін розвідданими.
Грубість, із якою президент США у Вашингтоні дорікав українському лідерові «недостатньою вдячністю», обурила європейських союзників. За рекомендацією Лондона та Парижа Київ оперативно владнав розбіжності: вже на саміті в Джидді українська сторона погодилася на 30-денне перемир’я без попередніх гарантій, аби зберегти єдиний фронт підтримки. Проте Москва відмовилася, пропонуючи лише часткову зупинку ударів по енергетичній інфраструктурі й звинувачуючи опонента у «провокаціях».
Кремль і надалі висуває максимально вигідні для себе умови: юридичний контроль над п’ятьма українськими регіонами, виведення Києва з НАТО, скорочення Збройних сил України та припинення західної військової допомоги. Путін переконаний, що попри величезні втрати може дотиснути українців на полі бою та за столом переговорів. Натомість Україна прагне зафіксувати лінію фронту, зберегти повний суверенітет і спирається на обіцянки партнерів укріпити обороноздатність після будь-якого перемир’я.
Президент Росії Володимир Путін та міністр закордонних справ Сергій Лавров у Кремлі в Москві в середу. Фото басейну Олександра Неменова
На цьому тлі лідери Франції, Німеччини, Великої Британії та Польщі 10 травня прибули до Києва з чітким ультиматумом: або Москва погоджується на негайне й безумовне припинення вогню, або отримує нищівний економічний пакет. Відповіддю Путіна стала пропозиція зустрітися з українцями 15 травня у Туреччині. Зеленський миттєво поставив особисту зустріч із президентом РФ як умову реального прогресу, перехопивши інформаційну ініціативу та демонструючи відкритість до прямого діалогу.
Усередині України настрої неоднозначні. Бойові дії залишаються інтенсивними: ООН зафіксувала, що з початку року втрати обох армій перевищили торішні показники, хоча точних цифр немає. На передовій під Харковом оператори українських безпілотників щодня виявляють десятки російських дронів, підтверджуючи небажання агресора до миру. Водночас суспільна втома й прагнення стабільності змушують багатьох сподіватися хоча б на тимчасову паузу.
Аналітики наголошують: Туреччина залишається чи не єдиним майданчиком, здатним прийняти обидві сторони. Президент Реджеп Тайїп Ердоган підтримує канали зв’язку з Москвою та надає гуманітарну допомогу Україні, позиціонуючи Анкару як посередника. Проте навіть там безпека не гарантована: маршрути делегацій тримають у секреті, а будь-який витік може зірвати переговори.
Зліва направо: канцлер Німеччини Фрідріх Мерц, президент Франції Еммануель Макрон, президент України Володимир Зеленський, прем'єр-міністр Великої Британії Кір Стармер та прем'єр-міністр Польщі Дональд Туск у Києві в суботу. Фото басейну від Стефана Руссо
У своєму нічному зверненні Зеленський визнав: «Цей тиждень може змінити багато — але лише може. Усе вирішується просто зараз». Його слова відбивають ключову дилему Києва: мирний процес — шанс зберегти життя, проте ризик легалізувати російські захоплення й послабити оборону. Саме тому українська команда наполягає: жодних обмежень на розвиток армії та жодної згоди на анексію територій.
Чи з’являться Путін і Зеленський у Стамбулі, залишається невідомим. Якщо вони відсутні, зустріч на рівні дипломатів стане першою прямою розмовою від березня 2022-го. Її успіх залежить від здатності Заходу зберігати санкційний тиск, а України — єдність вимог. Наразі ж у коридорах влади Анкари, Брюсселя та Вашингтона готується ціла палітра сценаріїв: від негайного припинення вогню до подальшої ескалації.
Світ стежить, адже результат стане сигналом не лише для фронту, а й для глобальної системи безпеки, де питання суверенітету та ефективності санкцій визначатимуть правила на десятиліття вперед. Яким би не був підсумок турецької ініціативи, він знаменуватиме новий етап у найкривавішій війні Європи XXI століття.
