Нічні вибухи над Києвом і Харковом знову стали фоном дипломатії: Україна та Росія завершили другий день мирних переговорів в Абу-Дабі без угоди. Сторони заявили лише про готовність продовжити діалог і очікують нової зустрічі наступного вікенду.
За повідомленнями, ключовою темою залишалися параметри завершення війни та формат їхнього закріплення в межах мирного плану США. Публічних «проривів» немає, але американська сторона назвала розмову «детальною», із переходом до технічних нюансів.
Та паралельно російський обстріл сотнями дронів і ракет ударив по енергетичній інфраструктурі, спричинивши відключення електрики для сотень тисяч людей у столиці під мінусовими температурами. Для переговорного процесу це сигнал: Москва тисне силою саме тоді, коли обговорюють мир.
За попереднім аналізом Дейком, така синхронізація ударів із дипломатичними раундами — не випадковість, а спосіб підняти ставки: показати, що «припинення вогню» можливе лише на умовах Кремля, і водночас випробувати межі «безпекових гарантій», які Вашингтон пропонує Києву.
Міністр закордонних справ України Андрій Сибіга назвав атаку «цинічною» й заявив, що місце Путіна — не в умовній «Board of Peace», а перед спецтрибуналом. Його теза б’є по головній суперечності: «мирні переговори» тривають, а «дрони і ракети» працюють.
У самому Абу-Дабі, за заявами ОАЕ, відбулося рідкісне для цієї війни пряме очне спілкування делегацій. Проте формула «конструктивної атмосфери» не означає компромісу: сторони радше фіксують «невирішені елементи» рамки, ніж зближують позиції.
Вузол, який не розв’язується, — Донбас. Кремль наполягає, щоб Україна поступилася всією територією східного регіону, зокрема залишком підконтрольної частини Донецька та Луганська. Для Києва це «червона лінія»: віддати те, що Росія не захопила, означало б легалізувати примус.
Саме тому переговори впираються не в «текст угоди», а в логіку війни. Москва хоче, щоб територіальний результат був зафіксований дипломатією; Україна — щоб дипломатія зупинила війну без капітуляції. І тут кожен російський обстріл підказує, яку відповідь Кремль вважає «переконливою».
Американський посередник, за повідомленнями, описував запропоновані безпекові гарантії як «дуже сильні» та такі, що проходили обговорення з європейськими радниками й НАТО. Це важливо: Київ вимірює будь-які компроміси не словами, а реальним механізмом стримування повторної агресії.
Однак навіть найміцніші протоколи не працюють без політичної волі сторін виконувати їх. Росія показує, що готова продовжувати бойові дії «військовими засобами», якщо дипломатія не принесе бажаного. Україна, навпаки, намагається довести партнерам: поступки під обстрілами лише заохочують нові удари.
Тиск на Київ зростає ще й тому, що переговори стали тристоронніми: США прагнуть швидкого результату й формули, яку можна «продати» як зупинку війни. Але для української політики «швидко» не дорівнює «стійко»: суспільна підтримка територіальних поступок, за повідомленнями, низька.
Польова реальність робить компроміси токсичнішими. Коли 800 тисяч киян залишаються без світла, а тепло стає питанням виживання, «відключення електрики» перетворюється на політичний аргумент: держава під атакою не може торгуватися так, ніби це звичайний спір про кордон.
У під’їздах темніє рано, і звичні речі — зарядити телефон, приготувати їжу, зігріти кімнату — стають «воєнною логістикою». Ця буденність війни вплітається в дипломатію: кожен день без «припинення вогню» має вимір у мегаватах, лікарнях і зупинених підприємствах.
Кремль у переговорах грає на асиметрії: Росія може дозволити собі довгу війну як інструмент тиску, а Україна змушена одночасно оборонятися й утримувати економіку та систему життєзабезпечення. Саме тому удари по енергетичній інфраструктурі — не «супутній ефект», а стратегія.
Для США ставка інша: показати, що мирний план США — працює, а американське посередництво здатне звести сторони до рішення. Звідси й оптимізм про «ще одну зустріч» та перспективу контактів на вищому рівні — двосторонніх і навіть трьохсторонніх — у разі прогресу.
Та спершу потрібна «переддомовленість» на рівні делегацій: що саме зупиняють, хто контролює, які санкції або стимули вмикаються, які механізми безпекових гарантій запускаються. Без цього будь-яке фото лідерів буде лише обкладинкою без змісту — особливо коли Донбас лишається найгострішим пунктом.
Інша проблема — довіра. Якщо під час переговорів летять ракети, українська сторона має підстави сумніватися, що Росія дотримуватиметься домовленостей. Російська ж дипломатія традиційно вимагає «фактичних реалій» на землі, підкріплених силою, — і саме це розводить сторони.
Найближчий тиждень покаже, чи здатні учасники перевести розмову з гасел у рішення. Якщо наступний раунд в Абу-Дабі знову завершиться без угоди, ризик зросте: обстріли стануть «новою нормою», а переговорний процес перетвориться на паралельну реальність, відірвану від фронту й енергосистеми.
Для України критично, щоб «безпекові гарантії» не залишилися дипломатичним евфемізмом. Для Росії критично, щоб «Донбас» був зафіксований як результат. Для США критично, щоб мирні переговори дали вимірюваний результат. Поки ці «критично» не перетнуться, війна й далі диктуватиме порядок денний.
Якщо й є урок із нинішнього зриву, то простий: у цій війні немає нейтрального часу. Кожна нічна атака змінює переговорну математику, а кожна пауза без «припинення вогню» додає аргументів тим, хто вірить лише в силу. Саме тому Абу-Дабі — це не «майданчик миру», а тест його можливості.
