Смерть верховного лідера Ірану аятоли Алі Хаменеї внаслідок ударів США та атаки Ізраїлю миттєво перетворила фронт на політичну кризу. На тлі вибухів у Тегерані ключовим стало питання: хто керує державою вже сьогодні.
У неділю найвищий посадовець у сфері нацбезпеки Алі Ларіджані заявив, що формується перехідний уряд — тимчасова рада для управління країною. За його словами, до неї входять президент, голова судової влади та член Наглядової ради.
Оголошення мало показати безперервність системи: Ісламська республіка не “падає” разом із лідером. Але одночасно воно підтвердило, що спадкоємність влади в Ірані тепер залежить від швидкості й сили апарату безпеки.
За оцінкою газети Дейком, саме формула “тимчасова рада” є спробою виграти час у момент, коли країна під ракетними ударами й ризиком внутрішніх потрясінь. Це не про реформи, а про виживання режиму та контроль над вертикаллю.
Ларіджані — не випадкова фігура для кризового керма. До загибелі Хаменеї він, за повідомленнями медіа, отримував дедалі більше повноважень у керуванні державою, витісняючи цивільний уряд із ключових рішень і концентруючи контроль у блоці безпеки.
Публічна риторика Ларіджані водночас віддзеркалює логіку війни: він пообіцяв “удар, якого не бачили”. Це сигнал і зовні, і всередину: елітам заборонено коливатися, а суспільству — розраховувати на швидкий “перезапуск”.
Конституційний механізм Ірану передбачає колективне тимчасове керівництво під час вакансії верховного лідера. Та в реальності будь-яка процедура працює лише настільки, наскільки її підтримують КВІР і пов’язані з ним силові структури.
КВІР у таких умовах стає і гарантом, і головним претендентом на вплив. Він контролює ресурси, мобілізацію, інформаційний режим і мережі союзників у регіоні. Для перехідного уряду це “опора”, але й потенційний наглядач.
Найбільша інтрига — вибір нового верховного лідера. Відомо, що Хаменеї міг окреслювати кандидатів заздалегідь, але суспільство їх не знає. Війна ускладнює скликання інституцій, здатних легітимізувати наступника.
Сам Ларіджані, попри статус “керманича кризового дня”, не відповідає базовій вимозі: верховний лідер має бути старшим шиїтським духовним авторитетом. Це підштовхує його до ролі сірого кардинала, а не формального спадкоємця.
Отже, перехідна модель може піти двома шляхами. Перший — швидкий “керований наступник”, який збереже курс, а силовий блок отримає ще більше важелів. Другий — конфлікт еліт і розтягнуте призначення, що відкриє вікно нестабільності.
Ризик у тому, що війна змінює правила політичної математики. Під бомбами та балістичними ракетами будь-яка група, що вимагатиме компромісів, виглядатиме слабкою. Натомість радикальні рішення отримують перевагу “воєнного часу”.
Паралельно з транзитом влади триває регіональна ескалація. Ударні цикли й відповіді розширюють географію ризиків — від Ізраїлю до Перської затоки. Кожен день без деескалації підвищує ціну для енергетики та логістики.
Окремий вузол — протока Ормуз. Будь-які перебої судноплавства там перетворюються на глобальний шок, бо ринок реагує на загрозу, а не на факт. Для перехідного уряду це спокуса “важеля тиску”, але й небезпека втрати контролю.
Зовнішній контур теж підштовхує Тегеран до жорсткості. Удари США та атака Ізраїлю були заявлені як шлях до “зміни режиму”, а це робить будь-які поступки політично токсичними. Відтак переговори стають менш імовірними.
У внутрішньому контурі режим прагне показати, що протести не повернуться. Але досвід попередніх хвиль невдоволення підказує: коли суспільство відчуває слабкість вершини, зростає спокуса вийти “на вулицю історії”.
Втім, придушення протестів у минулі роки продемонструвало, що система має інструменти жорсткого контролю. Тому сценарій раптового “повстання, яке все змінить”, менш надійний, ніж здається прихильникам швидкого перелому.
Ставка перехідної ради — не лише втримати державу, а й не допустити паралічу управління. Війна потребує рішень щогодини: ППО, евакуація, кіберзахист, економічні контури, санкції, інформаційна дисципліна.
Санкції й так тиснуть на економіку, а воєнна мобілізація посилює дефіцити. Якщо перехідний уряд втратить керованість цін і постачання, легітимність танутиме швидше, ніж встигає працювати пропаганда “єдності”.
Тому головна стратегія Тегерана зараз — зв’язати транзит і оборону в один сюжет: “країна воює, отже країна має слухатися”. Це класична логіка надзвичайного стану, де безпека підміняє політичну конкуренцію.
Для регіону найнебезпечніше — тривала війна з розмитими цілями. Якщо зміна режиму проголошена метою, а перехідний уряд бореться за виживання, конфлікт легко перетворюється на війну на виснаження без чіткого виходу.
Поява тимчасової ради — це спроба Ірану довести, що система живе й після Хаменеї. Але чи стане це містком до стабілізації, чи лише паузою перед новим вибухом — вирішать КВІР, спадкоємність влади та масштаби ескалації.
