Після того як США заявили про захоплення Ніколаса Мадуро та Сілії Флорес, ключове питання — не сам рейд, а те, хто керує Каракасом зараз. Внутрішнє коло Мадуро, схоже, пережило удари США по Венесуелі, хоча центр ухвалення рішень став туманним.
Публічні сигнали зсередини режиму показали: система не розсипалась миттєво. Представники влади виходили в ефір, робили заяви й демонстрували керованість. Це означає, що боротьба за владу не закінчилась із вивезенням Мадуро, вона лише перейшла в іншу фазу.
Найважливіша фігура у формальній спадковості — віцепрезидентка Дельсі Родрігес. Саме вона наступна в президентській лінії, тому будь-який її крок сприймається як заявка на тимчасове верховенство. Її присутність у медіа стала маркером «живої» вертикалі.
Водночас навколо Дельсі Родрігес одразу виникла плутанина. Поширювалися повідомлення, що на момент атак вона могла бути в Росії, але офіційного підтвердження не було. Така невизначеність підживлює чутки про реальні центри сили й ступінь контролю над апаратом.
Паралельно «виживання» ключових силовиків підтвердило: кістяк режиму зберігся. Серед тих, хто з’явився у публічному просторі, називали Володимира Падріно Лопеса — міністра оборони та найвищого військового керівника. Його роль критична, бо армія вирішує питання стабільності.
Ще один стовп системи — Діосдадо Кабельйо, міністр внутрішніх справ і один із головних виконавців жорсткої лінії. Його поява в ефірі виглядала як сигнал: апарат примусу працює, а режим готовий відповідати не дискусіями, а репресивними інструментами.
Цікаво, що Кабельйо водночас вважають і союзником, і потенційним внутрішнім конкурентом. У режимах такого типу саме силовий «другий номер» часто стає першим претендентом у момент вакууму. Тому будь-які його заяви треба читати як позицію на старті боротьби за владу.
Окремою ланкою внутрішнього кола Мадуро є Хорхе Родрігес — голова Нацасамблеї та політичний стратег режиму. Його включення в комунікацію через Telegram підкреслює: політична частина машини також на місці й намагається керувати наративом.
Саме наратив зараз — зброя не менша за силовиків. Команда Родрігесів просуває тезу, що інтервенція — це змова заради нафтових резервів Венесуели. Така рамка мобілізує прихильників, перекладає фокус із легітимності влади на «оборону ресурсів» і підсилює антиамериканську емоцію.
Дельсі Родрігес у зверненнях апелювала до «інструкцій» Мадуро, що виглядає як спроба зберегти тяглість верховного командування. Вона закликала людей і армію захищати країну, підкреслюючи суверенітет Венесуели. Цей акцент потрібен, щоб зшити лояльність різних груп.
Вона ж вимагала від Трампа доказів, що Мадуро живий. Така вимога — не просто медіа-ход, а юридично-політичний важіль: якщо «живий/неживий» не підтверджено, легше тримати країну в режимі надзвичайної мобілізації та внутрішньої дисципліни.
Міністр оборони Падріно Лопес назвав удари актом «злочинної військової агресії». Для внутрішньої аудиторії це означає: армія позиціонує себе як щит держави, а не як арбітр переговорів. Водночас його довге перебування на посаді показує, що він майстер виживання в кризах.
Факт, що верхівка вціліла, означає: уряд Венесуели принаймні частково функціонує, хоча й хитко. Така «хитка функціональність» небезпечна — вона може швидко перетворитися на внутрішні торги між силовиками, парламентською групою та спецслужбами.
Саме цей сценарій колись моделювали у воєнних іграх: після усунення Мадуро прогнозували хаотичні сутички за контроль. Там фігурували військові підрозділи, політичні фракції та партизанські групи. Коли «перша особа» зникає, дисципліна часто стає товаром.
Додаткове питання — що робитиме венесуельська опозиція. Вона має мотивацію заявити про право на владу, але не факт, що має силові важелі. Без контрольованих інституцій і підтримки частини армії навіть сильний політичний мандат може залишитися на папері.
Важливий елемент — вибори 2024 у Венесуелі, де, за оцінками, легітимним переможцем вважали Едмундо Гонсалеса. Але він не зміг вступити на посаду й виїхав до Іспанії. Це послабило опозицію, бо символ перемоги опинився поза полем прямого впливу.
Після від’їзду Гонсалеса у центрі уваги опинилася Марія Коріна Мачадо. Її не допустили до участі у виборах, але вона стала ключовим обличчям протестного крила. Додаткової ваги додала Нобелівська премія миру, яку вона отримала у 2025 році.
Однак підтримка Вашингтона для Мачадо не виглядає гарантованою. Трамп на пряме питання про підтримку відповідав обережно, фактично відсуваючи рішення. Така позиція відкриває простір для прагматичної гри США: ставити на того, хто реально контролює інституції, а не на символ.
Трамп також прозоро натякнув на покарання для тих, хто залишиться лояльним до Мадуро. Це читається як загроза санкцій США, причому не лише економічних, а й персональних. Для внутрішнього кола Мадуро це сигнал: переходьте або готуйтеся до довгої війни на виснаження.
Проте санкційний тиск має межі ефективності. Якщо еліти переконані, що програють у разі «зради», вони радше закрутять гайки всередині. Тоді суверенітет Венесуели стане ширмою для репресій, а будь-яку опозицію маркуватимуть як «агентів інтервенції».
У цьому вузлі ключовими стають Кабельйо і Падріно Лопес. Перший керує апаратом придушення, другий — військовою вертикаллю. Якщо між ними з’явиться розкол, країна може піти в турбулентність; якщо вони домовляться — режим консолідується навіть без Мадуро.
Економічний контекст теж важливий. Дельсі Родрігес приписують ринкові кроки, які давали Венесуелі крихку стабілізацію після колапсу. Тепер удари та ризик блокад підривають цю «стабільність», а нафта Венесуели знову стає центральним подразником і для бюджету, і для зовнішніх гравців.
Теза про «змову заради нафтових резервів Венесуели» буде розкручуватися далі, бо вона проста й емоційна. Вона дозволяє владі уникати відповідей про легітимність і водночас шантажувати населення страхом втрати ресурсів. Це працює навіть тоді, коли люди не люблять режим.
Найгірший сценарій — коли внутрішнє коло Мадуро тримається, але втрачає керованість на місцях. Тоді різні силові групи почнуть «приватизувати» регіони, а опозиція спробує зайти в тріщини. Саме так зазвичай і стартують довгі конфлікти низької інтенсивності.
Найближчі дні дадуть відповідь, чи справді влада перейшла до Дельсі Родрігес, чи ми бачимо лише фасад. Якщо вона контролює армію і міністерство внутрішніх справ, режим може пережити шок. Якщо ні — боротьба за владу перейде в відкритий формат.
Для США ризик простий: забрати Мадуро — не те саме, що отримати стабільну Венесуелу. Якщо після ударів США по Венесуелі країна скотиться в хаос, Вашингтон отримає не «перемогу», а довгу кризу на континенті. І тоді будь-яка стратегія впиратиметься в відповідальність за наслідки.
Для венесуельців перспектива теж жорстка. Якщо внутрішнє коло Мадуро збережеться, репресії можуть посилитися під гаслом оборони суверенітету Венесуели. Якщо ж система розколеться, на кону буде не лише влада, а й базова безпека міст і регіонів.
У підсумку ситуація виглядає так: Мадуро усунули фізично, але не усунули механізм. Дельсі Родрігес, Падріно Лопес, Кабельйо та Хорхе Родрігес формують ядро, яке може або перезапустити режим, або розірвати його зсередини. Саме від їхніх домовленостей залежить, чи стане Венесуела керованою завтра.
