Йдеться про телефонну бесіду від 9 травня 2025 року між Олександром Цукерманом і Василем Веселим. На той момент Веселий уже перебував у неформальному статусі радника керівництва "Сенс Банку" після його націоналізації у 2023 році. У розмові він прямо називає перелік кандидатів до наглядової ради, який згодом майже без змін буде затверджений Кабінетом міністрів 18 червня.
Сама структура розмови не залишає простору для випадковості. Веселий не просто перераховує імена — він окреслює квоти, вплив і баланс сил у майбутньому органі управління банком. За попереднім аналізом «Дейком», така тональність свідчить не про обговорення, а про розподіл ролей у вже сформованій конфігурації.
Озвучений список включав Пьотра Новака, Єжи Шугаєва, Еву де Фальк, Олександра Щура, Миколу Гладишенка та Олега Містюка. Усі вони врешті-решт отримали призначення. Частина з них має досвід у міжнародному фінансовому середовищі, частина — в українських державних структурах, що формально відповідало вимогам до незалежності та професійності наглядової ради.
Однак ключове питання полягає не в якості кандидатів, а в процедурі їх відбору. Якщо рішення фактично узгоджується поза межами офіційних інституцій, сама модель корпоративного управління державного банку втрачає сенс. Наглядова рада покликана бути запобіжником політичного впливу, але в цій конструкції вона ризикує перетворитися на інструмент його реалізації.
Фраза з розмови — про "п’ять або шість наших членів" у раді з дев’яти осіб — додає до цієї картини системності. Йдеться не про окремі кандидатури, а про контрольований пакет впливу. Це змінює логіку сприйняття всієї процедури: від конкурсу й відбору до кінцевого голосування уряду.
Подальші події лише частково змінили персональний склад, але не сам принцип. Микола Гладишенко згодом очолив наглядову раду, а частина інших фігурантів залишилася в її складі. Водночас окремі члени вибули через нові призначення або рішення уряду, що виглядає як корекція, але не перегляд підходу.
Історія "Сенс Банку" після націоналізації від самого початку розглядалася як тест на здатність держави будувати незалежне управління активами, що перейшли у її власність. Цей кейс мав стати демонстрацією прозорості, підзвітності та відокремлення політичного впливу від банківського менеджменту.
Натомість оприлюднені записи вказують на інше: ключові рішення могли формуватися в неформальному полі, де персональні зв’язки й впливи важать більше за інституційні процедури. У такій системі навіть формально незалежні директори опиняються в заздалегідь визначеній конфігурації.
Це створює довгострокові ризики не лише для самого банку, а й для всієї моделі державного фінансового сектору. Якщо механізми нагляду й контролю стають частиною тієї ж системи впливу, яку вони мали б стримувати, ефект реформ зводиться до символічного рівня.
У підсумку історія з "плівками" виходить за межі окремого призначення. Вона ставить під сумнів сам принцип, на якому будувалась реформа корпоративного управління державних банків: чи здатні ці інституції діяти автономно, якщо їхній склад визначається задовго до офіційних рішень.
