Менше ніж за добу після формування уряду Франція знову опинилася у стані політичного шоку. Відставка Севастьєна Лекорню стала не лише рекордно швидкою, а й символом глибокого розколу французької політичної системи, де жодна сила не має реальної більшості.
Прем’єр Севастьєн Лекорню, близький соратник Еммануеля Макрона, подав у відставку через 24 години після формування кабінету. Його уряд став найкоротшим в історії П’ятої республіки. Президент Макрон прийняв рішення без коментарів, залишивши країну в стані політичного вакууму.
Причиною відставки стали конфлікти всередині нової коаліції, де центристи Макрона не зуміли знайти спільну мову з консерваторами. Спроба створити «уряд примирення» провалилася, і Франція опинилася на межі нових дострокових парламентських виборів, яких вимагає опозиція.
Лекорню, який очолював уряд лише кілька тижнів, намагався збалансувати інтереси лівих, центристів і правих. Проте від самого початку стало зрозуміло, що його місія майже неможлива — жодна політична сила не мала реальної підтримки в Національних зборах.
У телевізійному зверненні Лекорню визнав, що не зміг створити умови для ухвалення бюджету на 2026 рік і подолати зростаючий державний борг. Він прямо звинуватив партії у «політичному егоїзмі», заявивши, що кожна фракція діє «так, ніби володіє абсолютною більшістю».
Економічний контекст лише підсилив кризу. Після пандемії COVID-19 Франція накопичила дефіцит понад 5% ВВП, а борг сягнув критичних показників. Макронівська політика стимулювання, яку колись підтримували, тепер стала джерелом звинувачень у безвідповідальності.
Ринки відреагували миттєво. Індекс CAC 40 впав на 2%, а спред між французькими та німецькими облігаціями досяг історичних максимумів. Інвестори побачили у відставці сигнал глибокої нестабільності другої економіки ЄС, де уряд більше не здатен проводити фінансову політику.
Найбільше обурення викликало призначення Бруно Ле Мера — колишнього міністра фінансів — на посаду міністра оборони. Консерватори вважають його винним у нинішній борговій кризі, а його повернення в уряд стало останньою краплею для партії «Республіканці».
Лідер ультраправого «Національного об’єднання» Жордан Барделла скористався моментом, заявивши, що «до стабільності можна повернутися лише через вибори». Його слова стали гаслом для правих і лівих опозиційних партій, які бачать шанс перехопити владу.
Відставка Лекорню показала, що президент Макрон опинився в пастці власної стратегії. Його ставка на центристський баланс між лівими та правими більше не працює. Третій прем’єр за рік — це не просто статистика, а симптом вичерпання політичної моделі Макрона.
Французька політична система дедалі більше нагадує заблокований механізм. Після дострокових виборів 2024 року в Національних зборах утворився трикутник протистояння — ліві, центр і крайні праві. Жоден із них не має більшості, але всі блокують одне одного.
Відмова Лекорню скористатися статтею 49.3 Конституції, яка дозволяє ухвалювати бюджет без голосування парламенту, була спробою показати відкритість. Але політична культура Франції, схильна до конфронтації, не готова до компромісів. Цей крок лише прискорив його кінець.
Аналітики відзначають, що ситуація може перейти у фазу конституційної кризи. Без затвердженого бюджету уряд не зможе фінансувати ключові програми, а Макрон ризикує втратити довіру навіть серед своїх союзників. Дострокові вибори стають дедалі реальнішими.
Водночас у Європейському Союзі зростає занепокоєння. Париж — ключовий партнер Берліна, а фінансова нестабільність Франції здатна підірвати спільну бюджетну політику ЄС. У Брюсселі вже побоюються, що французький борг може стати «новою грецькою кризою».
Економісти попереджають: якщо новий уряд не буде сформований протягом кількох тижнів, рейтинг Франції на ринках може впасти. Це збільшить вартість запозичень і спровокує ланцюгову реакцію на європейських біржах. Політика стає фінансовим ризиком.
Для Еммануеля Макрона це найсерйозніше випробування за весь час його президентства. Його другий термін мав стати періодом стабілізації, але натомість перетворився на боротьбу за виживання між парламентом, опозицією та фінансовими інституціями.
Французька преса вже назвала відставку Лекорню «символом кінця епохи Макрона». Президент, який колись втілював оновлення політичної системи, сьогодні змушений боротися з власним політичним втомленням та втратою довіри серед виборців.
У суспільстві відчувається розчарування. Більшість французів сприймає зміну прем’єрів як театр без реальних результатів. Політична нестабільність лише посилює радикальні настрої — і праві, і ліві готуються до нової боротьби за владу у 2027 році.
Європейські спостерігачі вважають, що цей кризовий момент може змінити політичну архітектуру ЄС. Якщо Франція піде на дострокові вибори й переможе ультраправий блок, баланс сил у Європі суттєво зміниться, а політика Брюсселя щодо України й НАТО стане непередбачуваною.
Для інвесторів і дипломатів очевидно: Франція входить у фазу глибокої політичної нестабільності. Лекорню став лише жертвою системи, у якій компроміс — рідкість, а амбіції — норма. Тепер головне питання — хто зможе відновити довіру й стабільність у країні.
