Володимир Зеленський не належить до політиків, які вперто тримаються за рішення лише тому, що вже їх ухвалили. Він відступає під тиском суспільства, змінює кадрові ставки й намагається виправляти помилки. У мирний час це могло б називатися адаптивністю. Під час війни — ризикує виглядати як втрата контролю.
Останній розворот став особливо небезпечним. Спочатку президент звільнив міністра оборони Михайла Федорова після його конфлікту з головнокомандувачем Олександром Сирським. За кілька днів Зеленський усунув і самого Сирського, призначивши Михайла Драпатого — генерала, близького до технологічної лінії щойно звільненого міністра.
У результаті президент спершу підтримав стару командну модель, а потім фактично визнав правоту її критиків. Публічного пояснення цього переходу не пролунало. Країна отримала не сформульовану зміну стратегії, а послідовність рішень, логіку яких суспільство змушене відновлювати самостійно.
За оцінкою Дейком, головна загроза для Зеленського полягає не в самому перегляді рішення. Небезпечно те, що корекція відбувається лише після відкритого конфлікту, протестів і політичної турбулентності. Це створює враження, що президент не керує кризою, а реагує на неї із запізненням.
Прихильники Зеленського бачать у такій поведінці ознаку демократії. На відміну від авторитарного лідера, він чує суспільство, визнає зміну настроїв і не перетворює власну позицію на догму. Для України, яка воює з диктатурою, ця здатність справді має політичну цінність.
Але демократія не означає відсутності послідовності. Президент може змінювати курс, однак мусить пояснювати, що саме сталося, які нові факти вплинули на рішення і якою тепер є стратегічна лінія. Без цього гнучкість перетворюється на кадровий шум.
Криза навколо Міністерства оборони та Генерального штабу показала саме таку проблему. Федоров просував автоматизацію, дрони, роботизовані системи й цифрове управління. Сирський асоціювався з обережнішим і централізованішим підходом. Їхній конфлікт стосувався не характерів, а моделі війни.
Коли Зеленський звільнив лише міністра, це виглядало як вибір на користь військової вертикалі. Коли невдовзі був усунутий і головнокомандувач, стало очевидно, що президент або не мав остаточної позиції, або не був готовий одразу нести політичну ціну за повне перезавантаження.
Саме ця непевність і посилює наслідки. У воєнному керівництві навіть короткий період двозначності впливає на командирів, оборонні закупівлі, взаємини між відомствами та темп операцій. Підлеглі починають орієнтуватися не на стратегію, а на те, яка група тимчасово має доступ до президента.
Україна вже мала досвід подібної кадрової нестабільності до повномасштабного вторгнення. Перший уряд Зеленського пропрацював менше року, а під час пандемії керівники системи охорони здоров’я змінювалися з такою швидкістю, що сама ротація стала заміною політики.
Після 2022 року президент, навпаки, тривалий час зберігав основну команду. Війна вимагала стабільності, а кадрові суперечки відкладалися заради єдності. Тепер цей період завершився: нинішня урядова перебудова стала вже другою за рік і торкнулася самого центру оборонного управління.
Проблема не лише в кількості звільнень. Часті перестановки руйнують інституційну пам’ять. Кожен новий керівник змінює пріоритети, людей і процедури, а реформи не встигають перейти від презентацій до сталої практики. В умовах війни ці втрати вимірюються не тільки часом, а й людськими життями.
Розвороти Зеленського часто відбуваються після масового суспільного тиску. Так було зі спробою послабити антикорупційні інституції, коли рішення парламентської більшості довелося скасувати після протестів. Тепер схожа логіка проявилася у кризі навколо оборонного керівництва.
З одного боку, це доводить, що українське суспільство зберігає здатність впливати на владу навіть під час воєнного стану. З іншого — президентський офіс дедалі частіше виглядає як структура, що перевіряє межі допустимого, а потім відступає, коли опір стає надто сильним.
Така модель виснажує довіру. Суспільство починає вірити не в якість початкового рішення, а лише у власну здатність змусити владу його скасувати. Це небезпечний формат відносин, бо кожна нова політична суперечка автоматично переноситься на вулицю.
Особливий ризик створює позиція Федорова. Після звільнення Зеленський запропонував йому інші посади, однак колишній міністр дав зрозуміти, що прийме лише повернення до Міністерства оборони. Він пояснив це тим, що лише ця посада дає повноваження змінювати закупівлі та військову систему.
Тепер президент опинився перед вибором, кожен варіант якого має політичну ціну. Повернення Федорова виглядатиме як повне визнання помилки. Остаточна відмова може перетворити популярного реформатора на самостійний центр впливу й потенційного політичного конкурента.
Найнебезпечнішим для Зеленського стане сценарій, за якого Федоров залишиться поза урядом, але збере навколо себе коаліцію військових реформаторів, технологічного бізнесу та молодших виборців. Тоді нинішня кадрова криза породить не лише урядову проблему, а й альтернативний політичний проєкт.
Президентська система Зеленського довго трималася на особистій довірі, швидкій комунікації та здатності концентрувати рішення. Така модель була ефективною на початку вторгнення, коли країні потрібен був єдиний голос і короткий ланцюг командування.
Проте з часом ті самі переваги перетворилися на слабкість. Коли надто багато рішень залежить від одного центру, кожен кадровий конфлікт стає конфліктом самого президента. Він уже не може відокремити власну репутацію від провалу міністра, генерала чи окремої реформи.
Схильність Зеленського особисто втручатися у військові й адміністративні питання також ускладнює делегування. Якщо керівники відомств не мають гарантованої автономії, вони витрачають сили на боротьбу за доступ до Банкової замість розбудови власних інституцій.
Звідси й постійна спокуса замінити людину, а не систему. Звільнення створює відчуття швидкої реакції, але не відповідає на питання, чому конфлікт виник, хто мав остаточні повноваження і які механізми повинні не допустити повторення кризи.
Призначення Драпатого може бути правильним із військового погляду. Він уособлює молодше покоління командирів, розвиток дронових технологій і ширшу автономію підрозділів. Але навіть сильне кадрове рішення послаблюється, якщо воно з’являється як наслідок хаотичного розвороту.
Новому головнокомандувачу потрібен чіткий мандат: які реформи він може проводити, де закінчується політичний контроль і хто відповідає за оборонні закупівлі. Без цього він ризикує успадкувати той самий конфлікт між Генштабом, Міністерством оборони та президентським офісом.
Воєнний час не вимагає від лідера безпомилковості. Навпаки, здатність визнавати помилки є необхідною, коли фронт, технології та міжнародна політика швидко змінюються. Але виправлення повинно зміцнювати систему, а не просто перекреслювати попереднє рішення.
Для цього Зеленському доведеться змінити спосіб управління. Не лише слухати суспільство після протестів, а створювати процедури, які дозволяють виявити конфлікт до того, як він стане публічною кризою. Не просто призначати сильних людей, а чітко розмежовувати їхні повноваження.
Йому також необхідно відмовитися від комунікаційної порожнечі. Коли президент не пояснює різкий розворот, інформаційний простір заповнюють чутки про особисті образи, боротьбу груп і приховані домовленості. У воєнній державі така невизначеність стає фактором національної безпеки.
Політична сила Зеленського завжди значною мірою спиралася на відчуття, що він здатен швидко вловити суспільний настрій. Але лідерство не зводиться до пошуку найгучнішої реакції. Воно також вимагає захищати непопулярне рішення, якщо воно правильне, і скасовувати помилкове до того, як це зробить вулиця.
Нинішня криза ще не означає початку політичного кінця Зеленського. Більшість українців продовжує бачити в ньому легітимного воєнного лідера, а система влади залишається стабільною. Проте кожен подібний розворот скорочує простір для наступної помилки.
Головний тест тепер полягає не в тому, чи повернеться Федоров до уряду. Важливіше, чи зможе президент перетворити кадровий хаос на зрозумілу військову реформу — з чіткою стратегією, розподілом відповідальності та тривалішим горизонтом, ніж черговий політичний скандал.
Зеленський не програє через те, що змінює курс. Він ризикує програти, якщо суспільство перестане бачити різницю між продуманою корекцією та імпульсивним відступом. У війні на виснаження непослідовність керівництва може бути не менш небезпечною, ніж помилка, яку воно намагається виправити.
