У квітні 2025 року світ втратив не лише голову Римсько-католицької Церкви, але й одну з найпротестованіших та найгерметичніших фігур сучасності — Папу Франциска. У випуску подкасту «Interesting Times» його спадщина стала предметом душевної розмови між колумністом The New York Times Россом Доутетом та єзуїтом о. Джеймсом Мартіном, який особисто знав понтифіка та навіть отримував від нього рукописні зауваження. Спільне інтерв’ю виявило той тонкий баланс між відкриттям до реформ і збереженням стародавніх доктрин, без якого, на думку учасників, неможлива єдність Церкви.
Для о. Джеймса Мартіна, першого єзуїта у Ватикані, який побував у прямому контакті з Папою, найважливішим було бачити в ньому передусім священника. Уперше він зустрівся з ним після Літургії у Casa Santa Marta, де Франциск простими словами попросив: «Pray for me». Пізніше понтифік призначив о. Мартіна консультантом у Дикастерії в справах комунікації, відзначивши його подкастинг-експертизу. Для багатьох єзуїтів минуле Франциска було відоме як «журавлина» — надто авторитарне, навіть жорстке, — та водночас новий понтифік став одним із найприкметніших синів Товариства Ісусового.
Образи, створені Франциском у публічному просторі, матимуть довге життя: ідеться і про спустошений Площу Святого Петра з ним посередині під час пандемії, і про зворушливий жест обіймів до чоловіка з виразними шрамами на обличчі. «Як і Ісус, який навчав жестами, — зауважив о. Мартін, — Франциск ніколи не робив це задля піару. Це була його природа». Саме цим «образотворчим богослов’ям» Папа закарбував себе в пам’яті мільйонів.
Понтифікат Франциска ознаменувався спробами відкрити діалог навколо тем, які з 1960-х вважалися «закритими»: допуск розлучених і повторно одружених до причастя, обговорення жіночого діаконату, легалізація благословення одностатевих пар. О. Мартін підкреслив, що Франциск «пішов якомога дальше, не порушуючи єдності Церкви». Саме баланс між «пророцтвом» і «єдністю» став ключовим: зміни внеслися в тон дискусії, проте догматичні тексти («катехизм») суттєво не змінювалися — за винятком, скажімо, скасування смертної кари.
Головним принципом понтифікату був заклик до милосердя та зосередження на внутрішньому голосі віруючого, яке Франциск називав «діяльністю Святого Духа в кожній душі». У «Amoris Laetitia» він заявив, що диялоги душпастирства важливіші за формальні догми, хоча в контексті скандалів довкола традиціоналістів та «традиційної латинської меси» сам Папа неодноразово «притискав» тих, хто цей діалог використовував для ще більшої фрагментації Церкви.
За словами Доутета, незважаючи на суперечки, як консерватори, так і ліберали лишалися в рамках Католицької Церкви, не створюючи власних юрисдикцій. О. Мартін пояснив це «природним бажанням більшості залишитися в апостольській спадкоємності та під опікою Рима». Він же навів метафору «церкви-польового шпиталю»: понтифік закликав Церкву бути місцем порятунку й зцілення, куди приходять люди «на вході і на виході».
Який шлях відкриває спадщина Франциска для наступних Пап? О. Мартін назвав головним завданням подальше вивчення питання жіночого діаконату — тренд, який набув поширення під час синоду. Додатково він порадив майбутньому Святішому Отцю зробити символічний перший візит до табору біженців у Північній Уганді, а також до місць християнських об’явлень — Лурду, Ґалілеї чи Ґвадалупи.
Попри адміністративні помилки й суперечливі рішення, польотом над гніздом понтифікату залишаються дві сили: впевненість у тому, що Церква є християнською спільнотою, яку єднає присутність Святого Духа, та пріоритет папського первенства, що зберігає канонічну цілісність. Без цих двох ниток, як стверджують інтерв’юери, католицька спільнота не змогла б витримати жодного так довготривалого та радикального понтифікату — від Йоана Павла II до Франциска.
Підбиваючи підсумки, спадщина Папи Франциска стане випробуванням для наступника: як поєднати прагнення до «новацій» і турботу про «вічні істини»? Чи зможе новий Понтифік продовжити діалог про соціальну справедливість і милосердя, не порушивши християнської єдності? Спільна розмова Росс-Доута і о. Мартіна нагадує, що відповіді на ці питання лежать не лише в формальних документах, а й у жестах, що творять нову іконографію Церкви ХХI століття.
