Володимир Зеленський заявив, що готовий оголосити всеукраїнський референдум щодо мирного плану, напрацьованого з адміністрацією Дональда Трампа, але лише за ключової передумови — якщо Росія погодиться на 60-денне припинення вогню. Це переводить дискусію з рівня “тексту плану” на рівень “умов, за яких країна взагалі може ухвалювати рішення”.
Суть позиції проста: якщо документ вимагає надто болючих кроків, зокрема щодо територій, політичну відповідальність має розділити суспільство. У такому випадку референдум стає не політичним жестом, а механізмом легітимації. Але Зеленський одночасно визнає: голосування під ракетами дасть слабку явку і сумнівний результат.
Зеленський прямо окреслив ризик: люди не “не зрозуміють”, а фізично не зможуть проголосувати, якщо тривають удари. Низька явка під час війни зруйнує довіру до підсумків, а Росія використає це як інформаційну зброю. Тому підхід “краще без референдуму, ніж поганий референдум” — це захист легітимності.
Формула “90% готово” звучить оптимістично, але важливі саме 10%, бо там сидять найконфліктніші питання. Зеленський визнає: Донбас — “найскладніший пункт”. Контроль над територіями під частковою або повною окупацією і рамка відведення військ — те, на чому мирні процеси зазвичай ламаються.
Сам план, за описом, еволюціонував із 28 пунктів у 20 — з більш “києвоцентричною” редакцією. Це означає, що Україна відтиснула частину початкових вимог, які виглядали занадто вигідними Москві. Але навіть така версія все одно включає територіальні компроміси — і саме вони можуть вимагати суспільного мандата.
З юридичного боку Зеленський апелює до Конституції: будь-які зміни щодо кордонів потребують рішення народу. Це важливий запобіжник від кулуарних домовленостей і одночасно пастка, бо організувати референдум у воєнний час технічно надзвичайно складно. Якщо референдум стане “обов’язковим”, тоді без припинення вогню план зависає.
У фокусі плану — довгострокові гарантії безпеки. Зеленський говорить про модель, близьку до статті 5 НАТО, але без формального членства. Це ключова дилема: Україна хоче захисту, який реально стримує, а США та союзники прагнуть формули, що не тягне їх у автоматичну війну.
Окремий блок — економічна реконструкція, що має бути “закодована” в документах. На практиці це означає: відбудова й інвестиції стають частиною угоди, а не “після”. Але без гарантій безпеки економічний пакет може не спрацювати, бо капітал не заходить туди, де є ризик повторного вторгнення.
Одна з найбільш чутливих ідей — перетворення частини спірних територій і районів навколо Запорізької АЕС на “вільні економічні зони”. Зеленський наполягає: без міжнародних сил там не буде довіри, бо “віри росіянам немає”. Це не риторика — це визнання, що будь-яка демілітаризована зона без сили контролю буде проломлена.
Паралельно обговорюється термін двосторонньої безпекової угоди зі США: американська сторона, за описом, пропонує 15 років із можливістю продовження, Київ хоче довше. Це не деталь: 15 років для України — це один політичний цикл у США плюс інерція, а для Кремля — горизонт, який можна перечекати, якщо не існує автоматичних санкцій і військових наслідків.
Важливий політичний компроміс, який уже проглядається, — відмова України від повного членства в НАТО в обмін на “NATO-like” гарантії. Це різко підвищує ціну якості гарантій: якщо немає членства, тоді потрібні механізми, що реально працюють — супутниковий моніторинг, раннє попередження, санкційні тригери, чіткі військові зобов’язання.
Ідея 60-денного припинення вогню — це не про “паузу”, а про створення простору для політичних процедур. За два місяці можна підготувати юридичні пакети, узгодити механізми контролю, запустити роботу комісій і, теоретично, організувати голосування. Але якщо Росія хоче коротший термін, це означає її ставку на нестабільність і зрив легітимізації.
Російська позиція у тексті виглядає обережною: Кремль підтверджує комунікацію, але уникає відповіді, чи погодиться Путін. Така тактика дозволяє Москві не сваритися з Трампом, але й не брати зобов’язань. У 2026 це може затягнути процес до формату “переговори про переговори”.
Публічність референдуму також змінює переговорну геометрію. Якщо Київ офіційно каже: “народ має ратифікувати”, то будь-які вимоги Росії, які виглядають як капітуляція, майже гарантовано не пройдуть. Це підсилює позицію України, але зменшує простір для компромісу.
Найжорсткіший виклик — організація голосування та участь мільйонів українців за кордоном і на окупованих територіях. Якщо частина громадян не голосує, результат атакують як “непредставницький”. Якщо дозволити дистанційні формати, виникають ризики безпеки, довіри і можливих атак на інфраструктуру.
Тому референдум у цій конструкції — не фінал, а тест на те, чи готова Росія бодай тимчасово зупинити війну, щоб Україна могла ухвалити рішення. Якщо Москва відмовляється від 60 днів тиші, це означає, що її мета — не угода, а контроль умов і часу.
Для України стратегічний висновок на 2026 рік очевидний: без реальних гарантій і механізму примусу Росія розглядатиме будь-яку угоду як паузу. Референдум може дати легітимність, але не дасть безпеки сам по собі. Тому ключ — не тільки “як проголосують”, а “що буде, якщо Росія порушить”.
