Промова Антоніу Гутерріша прозвучала як сигнал системної кризи. Рада Безпеки ООН дедалі частіше бездіяльна саме тоді, коли світ потребує швидких рішень. Головна теза проста: без розширення складу й переосмислення вето механізм колективної безпеки буксує.
Війна Росії проти України оголила ключову ваду існуючої архітектури. Постійний член із правом вето блокує навіть процедурні кроки, нівелюючи санкції, ембарго й резолюції із захисту цивільних. Цей дисбаланс перетворив Радбез на майданчик взаємних блокад.
Гутерріш пропонує рух у двох напрямах: розширення постійного членства та інструменти стримування зловживання вето. Ідеться не про косметику, а про справедливе представництво регіонів, передусім Африки, яка не має постійного голосу попри масштаб місій.
Розширення Ради Безпеки ООН логічно доповнити процедурними інноваціями. Обмеження вето у випадках масових звірств, агресії чи ядерних ризиків — не покарання, а запобіжник паралічу. Без цього будь-яка реформа приречена на рулетку вето.
Регіональна легітимність критична. Майже половина миротворчих і політичних місій працює в Африці, але континент позбавлений постійного представництва. Це породжує недовіру й ускладнює впровадження рішень на місцях, де вони найпотрібніші.
Мультиполярний світ робить статус-кво дедалі менш життєздатним. Баланс сил уже не бінарний. Щоб запобігати війнам, потрібен інклюзивний стіл переговорів, де голоси Азії, Африки та Латинської Америки мають вагу, а не формальну присутність.
Український вимір реформи очевидний. Коли агресор блокує засудження власних злочинів, міжнародне право втрачає запобіжну функцію. Розширення складу й нові запобіжники вето посилять колективну відповідальність за мир і відновлять довіру.
Противники реформи апелюють до стабільності й історичного компромісу після Другої світової. Та історичний компроміс не є статичним. Він має оновлюватися так само, як зростають ризики конфліктів, кіберзагроз і гібридних впливів на демократії.
Підтримка обмеження вето з боку Лондона й Парижа — важливий прецедент. Якщо двоє постійних членів визнають потребу змін, це відкриває політичне вікно для ширшої коаліції держав, здатної узгодити нову конфігурацію безпеки та підзвітності.
Водночас найбільший бар’єр — самі постійні члени. Відмова від привілеїв не відбувається само собою. Потрібна «критична маса» держав, які змусять реформу стати політичним пріоритетом, поєднуючи дипломатію, публічний тиск і коаліції в Генасамблеї.
Одне з робочих рішень — проміжна модель. Додати нових постійних членів без права вето на старті, із відкладеним переглядом через п’ять-десять років. Це мінімізує опір і створить коридор для еволюції правил безпеки у відповідь на практику.
Другий трек — «м’яке» стримування вето. Наприклад, автоматичний розгляд в Генасамблеї будь-якого питання, заблокованого в Радбезі, з рекомендаціями і добровільними коаліціями виконання. Таке дзеркало стимулює обережність у застосуванні вето.
Африканська участь має бути змістовною, а не символічною. Кандидатури слід обирати за внеском у миротворчість, регіональні механізми безпеки та платоспроможність до спільних операцій. Це підвищить ефективність і довіру до прийнятих рішень.
Аргумент «ефективності» важливий не менше за «справедливість». Розширення — не самоціль, а шлях до рішень, які виконуються. Коли ключові актори відчувають представництво, вони охочіше беруть участь у фінансуванні й реалізації мандатів.
Україні реформа потрібна для стримування агресії та відбудови. Резолюції щодо репарацій, демілітаризації та розмінування матимуть більший шанс на втілення, якщо Радбез перестане бути заручником однієї столиці, яка силою переписує кордони.
Скепсис щодо темпів змін виправданий. Реформа потребує зміни Статуту, ратифікацій і політичної волі. Проте без дорожньої карти навіть часткові кроки зависають у повітрі. Потрібен календар: етапи діалогу, текст компромісів, дедлайни голосувань.
Ключовий ризик — «паперова реформа», що не змінює практики. Тому паралельно слід інвестувати в механізми виконання: санкційні комітети, моніторинг обходу ембарго, прозорість оборонних постачань і захист критичної інфраструктури держав-жертв.
Партнери з G4 — Німеччина, Індія, Японія, Бразилія — уже роками наполягають на оновленні. Їхні фінансові внески, миротворчий досвід і політична вага — аргументи, які важко ігнорувати. Але без консенсусу РБ ООН реформа знову ризикує застигнути.
Розширення представництва Глобального Півдня додає легітимності санкціям і ембарго. Коли Африка та Латинська Америка мають постійний голос, Кремлю складніше виставляти санкційний тиск «змовою Заходу», а не відповіддю на агресію й злочини.
Для Європи реформа — шанс подолати сприйняття подвійних стандартів. Послідовність у реагуванні на злочини проти мирних, незалежно від географії, будує репутацію. А без репутації навіть найкращі резолюції втрачають моральну і політичну вагу.
США йдуть між вимогами ефективності та захистом вето. Реалістичний компроміс — підтримка розширення і добровільні обмеження на використання вето у випадках масових звірств. Це збалансує вплив і збереже важелі у критичних для Вашингтона питаннях.
Наступні місяці покажуть, чи перетвориться імпульс Гутерріша на дорожню карту. Без неї Радбез і далі ризикує втратити релевантність, віддаючи важелі ад-хок коаліціям, що діятимуть поза мандатом ООН і підриватимуть глобальну правову систему.
Реформа не вирішить усіх конфліктів, але поверне сенс колективній безпеці. Світ змінюється швидше за правила, тож або правила адаптуються, або їх обходитимуть. Вибір очевидний: розумна еволюція сьогодні дешевша за хаотичну імпровізацію завтра.
Українські інтереси і глобальна безпека тут збігаються. Справедлива й дієва Рада Безпеки стане бар’єром для нових війн і сильнішою опорою для післявоєнної відбудови. Це не теорія, а практична інвестиція в порядок, де право сильніше за силу.
