Після трьох років повномасштабної війни фокус дипломатії змістився: якщо Захід обговорює, як надати Україні військовий «парасольковий захист», то Москва вимагає документального закріплення її особливих інтересів. Для Володимира Путіна це не компроміс, а реванш за 1990-ті, коли НАТО розширювалось, а Росія втрачала вплив.
Головна вимога Кремля — ніколи не допустити вступу України до НАТО. Для Путіна саме перспектива членства Києва в Альянсі стала «коренем війни». Він апелює до міфічних обіцянок США Михайлу Горбачову та вважає розширення НАТО приниженням Росії. На словах Москва допускає інтеграцію України в ЄС, але членство в НАТО залишається «червоною лінією».
У Вашингтоні та європейських столицях обговорюють модель двосторонніх угод замість 5-ї статті НАТО. Франція та Велика Британія просувають ідею коаліції союзників, які розмістили б війська в Україні. Але Москва категорично проти присутності військових контингентів НАТО на українській землі. Більше того, Кремль прагне бути стороною таких угод, що зводить концепцію «гарантій» до абсурду — агресор сам претендує на статус гаранта.
Президент Трамп з президентом Володимиром Путіним на Алясці у серпні. За президентства пана Трампа, занепокоєння Росії «чують» у Вашингтоні, каже пан Путін — Даг Міллс
Ще одна вимога Росії — скорочення Збройних сил України, ліміти на кількість і типи озброєння. Це фактично означає залишити Київ без права на відновлення контролю над окупованими територіями та позбавити його можливості оборонятися в майбутньому. Україна відкидає ці умови, називаючи їх капітуляцією.
Американські й європейські експерти визнають: жодна угода, укладена без врахування позицій Кремля, не матиме шансів на реалізацію. Але включення Москви як «гаранта» безпеки руйнує саму логіку захисту, перетворюючи його на пастку. Водночас, якщо Київ погодиться на російські обмеження, це означатиме втрату державності.
Проблема «гарантій безпеки» у виконанні Росії демонструє стратегічний глухий кут: Москва прагне контролювати Україну під соусом «захисту», а Захід — створити стримуючий механізм без формального членства в НАТО. Для Києва це означає продовження пошуку реальної, а не декларативної безпеки: розвиток власного ОПК, посилення армії та залучення союзників.
Ця дискусія вкотре доводить: жодна формула миру не спрацює, якщо вона базуватиметься на приниженні України й легалізації російської агресії. «Гарантії безпеки» у кремлівській інтерпретації — це не про мир, а про нові інструменти підкорення.
