Російський військовий суд у Ростові-на-Дону виніс тривалі терміни ув’язнення — від 15 до 21 року — 15 в’язням зі складу української добровольчої частини «Айдар». Усі засуджені — військовополонені, захоплені у 2022 році під час бойових дій. Судовий процес відбувся в закритому режимі, без допуску громадськості чи ЗМІ.
Ці вироки спричинили суперечки не лише навколо законності вироку, але й навколо статусу засуджених — чи є вони військовополоненими і чи мають права згідно зі статтями Женевської конвенції. International правозахисні організації вже заявили про порушення норм міжнародного гуманітарного права.
У цьому матеріалі ми розглянемо ключові аспекти справи: звинувачення, процедурні порушення, міжнародні наслідки та перспективи для України і правозахисників.
Згідно з офіційною позицією прокуратури Росії, бійці «Айдару» були визнані учасниками “терористичної організації”, а також звинувачені у спробах насильницького захоплення влади та “навчанні для терористичних цілей” у період з серпня 2014 до березня 2022 року.
При цьому не пред’явлено жодного звинувачення у конкретних злочинах під час повномасштабної війни 2022 року.
За твердженнями захисту й правозахисників, сама належність до української воєнної частини не може бути підставою для оголошення особи терористом.
Водночас Росія заперечує ці позиції, стверджуючи, що злочини нібито здійснені у період до 2022 року — тобто до повномасштабного вторгнення.
Таким чином, основним правовим аргументом у справі став довільний період дії звинувачень, а також відмова визнати засуджених статусом військовополонених із відповідними гарантіями міжнародного права.
Суттєва частина критики стосується процедури — відсутність публічності, відмови допуску ЗМІ, обмеження прав захисту. За повідомленнями, двоє засуджених нібито визнали провину, інші 13 планують оскарження.
Серед конкретних випадків: навіть медики і водії, які не були безпосередньо озброєними, отримали довгі строки, оскільки суд визнав, що їхня діяльність сприяла бойовому потенціалу частини. Це ставить під сумнів справедливість застосування звинувачень.
Крім того, правозахисні групи стверджують про тортури, примус до зізнань і викликання свідчень під тиском. Закритість судів у воєнних справах традиційно підвищує ризики порушення стандартів правосуддя.
Україна поки що офіційно не коментувала рішення суду, хоча омбудсмен з прав людини вже називав подібні процеси «ганебними».
Міжнародні правозахисники, зокрема організація Memorial (заборонена в РФ), вказують на порушення Женевської конвенції про поводження з військовополоненими.
Позиція полягає в тому, що міжнародне гуманітарне право забороняє переслідування військовополонених за їхню участь у бойових діях у конфлікті в разі, якщо вони не вчинили воєнні злочини.
Європейські країни, правозахисні організації та ООН уже висловили занепокоєння через політизованість цих вироків та закликали до притягнення Росії до відповідальності на міжнародному рівні.
Ця справа може стати прецедентом для подальших судових переслідувань українських військовополонених, зокрема з батальйонів “Азов”, інших добровольчих формувань або військових структур. Уже раніше РФ судила бійців “Азова” за подібними обвинуваченнями.
Для України це означає необхідність посилення дипломатичного і правового тиску: участі в міжнародних судах, звернень до Міжнародного кримінального суду, Європейського суду з прав людини, активізацію адвокації для засуджених.
Водночас ці справи посилюють інформаційний фронт: Росія використовує вироки як інструмент політичного тиску, щоб демонструвати так званий «юридичний підхід» до воєнних дій. Україна має активно протиставляти цій маніпуляції правовими аргументами й міжнародною коаліцією.
Вироки 15 бійцям “Айдару” — це не лише покарання конкретних осіб, але й виклик міжнародному праву, а також сигнал для України й світу: чи вдасться протистояти політично мотивованим переслідуванням.
Якщо Україна та міжнародна спільнота не зможуть домогтися скасування цих вироків або міжнародного втручання, це може стати частиною системної політики Кремля щодо військовополонених.
Найближчими кроками мають бути: подання апеляцій, міжнародний тиск на РФ, документування порушень прав людини та залучення міжнародних судових інстанцій. Для України важливо не лише боротися за кожного полоненого, а будувати систему правового реагування на такі випадки в майбутньому — щоб не дозволити нормам міжнародного права перетворитися на декларацію без механізмів захисту.
