Публічна сварка між Мітчем Макконеллом, Джей.Ді. Венсом та соратниками Трампа показала: мирні переговори щодо України стали полем бою всередині самої Республіканської партії США, а не лише між Вашингтоном, Києвом і Москвою.
Група республіканців, які роками просували підтримку України як ключ до стримування Росії, відкрито звинувачує команду Дональда Трампа в умиротворенні Кремля. Для них 28-пунктний план виглядає не як реалістичний компроміс, а як «схема винагороди агресії», що закріплює російські здобутки.
Сенатор Мітч Макконнелл, багаторічний лідер республіканців у Сенаті, став обличчям цього опору. У серії постів у соцмережах він попередив: угода, що «грає на руку» Кремлю, не дасть сталої безпеки ні Україні, ні НАТО. Він прямо заявив, що Америка не є «нейтральним арбітром» і не може поводитися так, ніби результат війни її не стосується.
Віцепрезидент Джей.Ді. Венс відповів у своєму стилі – різко й публічно. Він назвав зауваження Макконелла «сміховинною атакою» і звинуватив старе партійне керівництво у тому, що саме воно «виписувало бланкові чеки» попередній адміністрації Байдена на український напрямок, створивши хаос, який тепер доводиться «розгрібати».
Це протистояння оголило глибший конфлікт: між традиційними «яструбами» в дусі часів холодної війни та табором «America First», який хоче різко скоротити роль США у зовнішніх конфліктах. Для перших Україна – форпост Заходу проти реваншистської Росії. Для других – дорогий тягар, який заважає зосередитися на внутрішніх проблемах.
Додаткове паливо в цю суперечку підкинуло походження самого плану. Білий дім наполягає, що ініціатива була виписана командою Трампа – зокрема його зятем Джаредом Кушнером і спецпосланцем Стівом Віткоффом. Але слова держсекретаря Марко Рубіо, який спочатку назвав документ «російським планом», а потім відступив назад, лише посилили підозри критиків.
Зміст перших версій угоди викликав лють у частини конгресменів. Документ передбачав скорочення української армії, передачу додаткових територій Росії та відмову Києва від членства в НАТО – саме ті пункти, які в Москві роками називали «мінімальними умовами» миру. Не дивно, що опоненти в Конгресі охрестили текст «списком бажань Кремля».
Представник-республіканець Дон Бекон назвав 28-пунктну пропозицію «капітуляцією», а колега Браян Фіцпатрік – «сміттям, яке треба відправити в шредер». Обидва наголосили: єдиний прийнятний план – той, що на 100% написаний і схвалений Україною, а не диктує жертві умови агресора.
У цій картині Трамп намагається позиціонувати себе як лідера, що «просто хоче миру, байдуже в якій обгортці», концентруючись на швидкому результаті, а не на параметрах справедливості. Критики попереджають: така логіка перетворює стратегічну війну за європейський порядок на кастинг красивих картинок «мир за будь-яку ціну» перед виборцями.
Водночас ситуація в самому Білому домі далека від єдності. Окрім Венса, вплив отримав його союзник, міністр армії Ден Дрісколл, який без дипломатичного досвіду опинився у центрі переговорів і контактує з росіянами в Абу-Дабі. Паралельно державний секретар Рубіо намагається пом’якшити документ, знявши найбільш токсичні для Києва пункти.
Такий «вежовий» підхід Трампа – коли кілька центрів впливу змагаються за його увагу – переноситься і в зовнішню політику. З одного боку – табір Венса, який тисне на Україну й фактично переказує «втому від війни» американських виборців. З іншого – Рубіо та частина республіканців, які розуміють ціну сигналу про здачу України для всього НАТО.
Сенатор Ліндсі Грем, знаний «яструб» і при цьому союзник Трампа, спробував зайняти середню позицію. Він хвалить президента за прагнення зупинити війну, але попереджає: поки Путін відчуває себе «за кермом», він не погодиться на нічого, крім фактичної капітуляції Києва. Тож будь-який план, що створює враження слабкості, лише продовжить конфлікт. Politico+1
Україні цей республіканський розкол дає і шанс, і ризик. З одного боку, наявність впливової пронатовської фракції може стримувати найгірші сценарії – від примусових територіальних поступок до різкого згортання допомоги. З іншого – внутрішня війна в партії створює вразливість: будь-яка зміна тональності у Вашингтоні миттєво відбивається на фронті.
У довшій перспективі конфлікт навколо мирного плану Трампа фіксує нову реальність: питання України в США більше не є двопартійним консенсусом. Воно стало маркером ідеологічного вибору між традиційною роллю Америки як гаранта західного порядку і новим ізоляціоністським інстинктом, який готовий пожертвувати союзниками заради короткострокового «миру».
Для Києва ключовий висновок простий і жорсткий: розраховувати лише на одну політичну силу у США небезпечно. Потрібно одночасно працювати з європейцями, посилювати власну обороноздатність і вибудовувати такі формати гарантій, які переживуть не одну зміну адміністрацій у Вашингтоні. Інакше будь-який наступний «мирний план» може знову стати предметом внутрішньоамериканських торгів.
