Дводенний саміт ЄС у Брюсселі 19–20 березня проходив під тиском одразу двох воєн — російської агресії проти України та ескалації навколо Ірану й ширшого Близького Сходу. Єврорада офіційно винесла обидві теми в центр обговорення, але політичний результат виявився нерівним: щодо України — часткова інституційна сталість, щодо Ірану — переважно декларації.
Найгостріше розходження проявилося у питанні допомоги Києву. Текст щодо України “твердо підтримали” 25 глав держав і урядів, а Європейська рада підтвердила курс на перший транш із пакета у 90 млрд євро вже на початку квітня 2026 року. Але сам факт, що це довелося окремо фіксувати на тлі угорського спротиву, показав крихкість європейської єдності в критичний момент.
Щодо Близького Сходу ЄС діяв обережніше. Лідери закликали до деескалації, максимальної стриманості, захисту цивільних і мораторію на удари по енергетичній та водній інфраструктурі. Вони також засудили дії, що загрожують судноплавству в Ормузькій протоці, і закликали посилити місії Aspides та Atalanta. Але нової великої місії чи прямого військового втручання не оголосили.
За оцінкою «Дейком», саме тут і проходить справжня межа європейської сили. Проблема не в тому, що Європейський Союз “нічого не сказав”. Навпаки, Брюссель виробив цілий набір формулювань щодо Ірану, Ормузької протоки, енергетичної безпеки, санкцій проти Росії та допомоги Україні. Проблема в іншому: там, де потрібна жорстка спільна дія, ЄС або не має повноважень, або не має політичної одностайності, або не має достатньої військової ваги.
Це особливо видно на українському напрямку. Формально саміт не провалив підтримку Києва: у висновках знову підтверджено незмінну підтримку суверенітету України, курс на посилення тиску на Росію, підготовку 20-го пакета санкцій і необхідність наростити поставки ППО, дронів, ракет та боєприпасів. Ба більше, Єврорада прямо закликала Росію погодитися на повне, безумовне й негайне припинення вогню.
Але політичний нерв саміту визначав Віктор Орбан. За даними AP, угорський прем’єр не лише зберіг блокування критично важливого пакета для України, а й пов’язав його з суперечкою довкола нафтопроводу “Дружба” та поставок російської нафти. Це перетворило дискусію про війну в Україні на торг довкола енергетики й внутрішньої угорської політики.
Саме тому теза про “безсилля Європи” лише частково влучна. На рівні рішень ЄС усе ж рухається: Рада ЄС ще 4 лютого погодила правову рамку 90-мільярдного пакета на 2026–2027 роки, а 19 березня Єврорада вже вітала його ухвалення співзаконодавцями та очікуваний початок виплат. Тобто інституційна машина працює, але політична згода виявляється дедалі дорожчою.
На цьому тлі показовою стала реакція Урсули фон дер Ляєн і Антоніу Кошти. Кошта після саміту наголосив, що підтримка України залишається “непохитною” і що ЄС стурбований рішенням США частково послабити раніше запроваджені санкції проти Росії. А фон дер Ляєн, за Reuters, запевнила, що Євросоюз доставить кредит Україні “так чи інакше”. Це вже не мова тріумфу, а мова політичного обхідного маневру.
Іранський блок саміту був ще промовистішим. AP зафіксувало, що в ЄС “немає апетиту” до прямого втручання у війну й що європейські столиці відбили заклики Дональда Трампа надсилати сили для гарантування безпеки Ормузької протоки просто зараз. Навіть ті країни, які теоретично готові обговорювати свободу навігації, ставлять це в залежність від припинення активної фази бойових дій і міжнародного мандата.
Отже, на Близькому Сході ЄС упирається в стару межу: економічний гігант, але не самостійний військово-стратегічний гравець. Європейський Союз може санкціонувати, узгоджувати, фінансувати, страхувати ризики, координувати евакуацію громадян і підсилювати наявні морські операції. Проте він не готовий швидко перейти до силового проєктування порядку у регіоні, де темп визначають США, Ізраїль, Іран і держави Затоки.
Війна навколо Ірану водночас боляче вдарила по європейському порядку денному через енергетику. У висновках саміту зафіксовано, що конфлікт уже має “негайний вплив” на ціни на енергоносії, а лідери закликали до тимчасових цільових заходів, зниження цін на електроенергію та перегляду системи торгівлі викидами ETS. Це звучало технократично, але насправді означало одне: геополітика знову повернула ЄС до режиму антикризового енергоменеджменту.
У цьому й полягає друга важлива межа сили Брюсселя. Коли війна б’є по нафті, газу, морських шляхах і страхових ринках, Євросоюз рефлекторно відповідає тим, що добре вміє: регуляцією, координацією ринку, тимчасовими компенсаційними пакетами, переглядом ETS, внутрішнім енергетичним балансуванням. Це не дрібниця, але й не та геополітична мова, якою сьогодні розмовляють воюючі сторони.
Парадоксально, але саме український кейс доводить: ЄС не є безпорадним, коли має політичну волю й процедурний маршрут. У висновках саміту прямо записано не тільки фінансову й військову підтримку, а й готовність ЄС та держав-членів долучатися до безпекових гарантій для України, зокрема через Coalition of the Willing, EUMAM та інші інструменти. Інша річ, що на практиці один чи два уряди здатні знизити темп усього Союзу.
Саміт у Брюсселі тому оголив не стільки нікчемність Європи, скільки її конструктивну слабкість. Європейська безпека залежить від єдності 27 столиць, але саме механізм цієї єдності дозволяє окремим лідерам на кшталт Орбана перетворювати спільну зовнішню політику на інструмент шантажу. У кризах, де рішення потрібні швидко, така архітектура працює повільніше, ніж масштаби загроз.
Звідси й головний висновок. Війни поруч із кордонами ЄС не залишають Брюсселю простору для старої ролі “нормативної сили”, яка обмежується заявами про правила, стриманість і міжнародне право. Але перейти в іншу роль — жорсткого безпекового центру з оперативною військовою та фінансовою дієздатністю — Євросоюз поки не може повною мірою. Березневий саміт 2026 року це не створив, але дуже виразно це показав.
