Україна запровадила новий пакет санкцій України проти Олександра Лукашенка, назвавши їх відповіддю на воєнну співучасть Білорусі. Рішення має більше, ніж протокольний зміст: воно фіксує у правовій площині, що Мінськ лишається частиною інфраструктури війни Росії проти України.
Київ прямо пов’язує дії Мінська з повітряною кампанією РФ. Володимир Зеленський заявив, що Білорусь сприяла масштабним атакам безпілотників, а отже — ударам по енергетичній інфраструктурі та транспортній логістиці, зокрема по залізниці. Ці формулювання важливі: вони розширюють рамку відповідальності.
Окремий акцент — технічна допомога. За словами Зеленського, у другій половині 2025 року РФ розмістила в Білорусі ретрансляційні станції для керування дронами під час ударів по Україні. Це, якщо підтвердиться деталями, підводить Мінськ до статусу не «спостерігача», а оператора тилової ланки.
За попереднім аналізом Дейком, саме технічні вузли керування безпілотниками стають новою «сірою зоною» війни: їх складніше довести, ніж пускові майданчики, але вони напряму впливають на точність і дальність атак. І саме тут санкції можуть бути інструментом тиску на мережі постачання.
Указ також передбачає заборону в’їзду Лукашенка в Україну. На практиці це радше юридичне закріплення позиції, ніж зміна реальності. Проте в дипломатії символи працюють як маркери: Київ показує, що не відділяє «політичний Мінськ» від наслідків на фронті.
Оцінка «переважно символічні» звучить і в західних оглядах: Лукашенко вже під санкціями ЄС і США, тож простір для прямого удару обмежений. Та символічність не дорівнює марності — інколи вона відкриває шлях до синхронізації режимів обмежень через партнерів.
Найцікавіше — обіцянка «глобального ефекту». Це натяк на вторинні наслідки: перевірки транзакцій, логістику, страхування, доступ до обладнання подвійного призначення. Коли Україна говорить про «контрзаходи», вона фактично просить союзників закрити «вікна» для обходу обмежень.
Санкційний контекст ускладнює позиція Вашингтона. У грудні 2025 року США надали обмежене санкційне послаблення трьом білоруським компаніям, пов’язаним із поташем — ключовим елементом калійних добрив — після звільнення 123 осіб. Для Києва це тривожний прецедент: «батіг» і «пряник» щодо Мінська можуть розійтися.
Звільнення політичних в’язнів стало аргументом прихильників «контактів» із Лукашенком. Зокрема, Марія Калеснікава публічно закликала Європу вести діалог, щоб не підсилювати залежність Білорусі від Кремля. Але ризик очевидний: без чітких умов діалог перетворюється на ресурс для режиму.
Українська логіка інша: Мінськ не просто «під впливом», а забезпечує воєнну спроможність РФ. Зеленський заявив, що понад 3 тисячі білоруських бізнесів постачають компоненти, включно з деталями для ракет. Навіть якщо цифра потребує незалежної верифікації, сам меседж — про системність участі.
Додатковий фактор — заяви про розміщення в Білорусі російських систем «Орешнік». Тема вже вийшла за межі чуток: в медіа фігурували повідомлення про входження комплексу в бойове чергування на білоруській території. Це підвищує ставки і для України, і для НАТО.
Чому Київ діє саме зараз? Тому що санкції стають частиною переговорної геометрії. На тлі мирних переговорів і дискусій про Женеву, Україна прагне зафіксувати: тиск має адресуватися не лише Києву, а й усім, хто допомагає агресору інфраструктурно й технологічно.
Важливий і приклад 2022 року: Білорусь була плацдармом вторгнення, що дозволив російським військам наблизитися до Києва. Той досвід сформував українське сприйняття Мінська як «операційної глибини» РФ, а не нейтрального сусіда. Політика пам’яті тут прямо впливає на політику санкцій.
Практичне запитання: що саме можуть змінити українські обмеження? Якщо вони підкріплені списками компаній, рахунків і ланцюгів постачання, це дає матеріал для партнерів — банківського комплаєнсу, митних перевірок, контролю експорту. Без цього санкції залишаться переважно політичним жестом.
Другий запит — доказовість. Теза про ретрансляційні станції і керування безпілотниками, зокрема «шахедного» класу (в публічній мові їх часто називають дрони Shahed), потребує технічних деталей: де, які частоти, які маршрути сигналу. Якщо Київ розкриє хоча б частину даних партнерам, це посилить довіру до пакета.
Третій вимір — безпека кордону. Хоч активних боїв на межі з Білоруссю немає, сама наявність російських систем і логістики поруч тримає українські сили в напрузі. Санкції тут працюють як спроба зменшити «вартість» підтримки РФ для Мінська.
Для Лукашенка санкції Києва — це ще й удар по наративу «ми не воюємо». У білоруській внутрішній пропаганді важливо зберігати видимість дистанції, навіть коли країна фактично включена в російську військову машину. Українське рішення цю дистанцію стирає юридично.
Для Європи дилема ускладнюється: з одного боку — бажання мати важелі впливу на Мінськ, з іншого — ризик нормалізації співучасті. ЄС уже не раз розширював санкції за підтримку війни та за репресії; український пакет може стати додатковим аргументом для «вирівнювання» режимів.
Для США історія з поташем і обміном на звільнення людей виглядає як класична «угода заради результату». Але для України це сигнал: будь-яке пом’якшення має містити запобіжники, щоб не фінансувати ресурси, які повертаються в російський ВПК через Білорусь.
Прогноз на найближчі місяці залежить від двох речей: чи підкріпить Київ звинувачення технічними доказами для союзників, і чи погодяться партнери робити санкції справді «глобальними» — через експортний контроль, страхування, перевалку вантажів і санкції проти посередників.
У підсумку санкції проти Лукашенка — це не про його поїздки до України і не про «жест для галочки». Це спроба замкнути ланцюг відповідальності за удари по цивільних, енергетичній інфраструктурі та логістиці, й водночас — поставити питання ребром: чи готовий Захід карати не лише виконавця, а й союзника-майданчик.
