У цьому матеріалі аналізуємо, чому ці сигнали не можна залишати поза увагою, і які зміни необхідні для збереження армії та держави.
Заява командира батальйону 47-ї окремої механізованої бригади Олександра Ширшина стала вибуховим сигналом, який вийшов далеко за межі звичного військового мовчання. Його відкритий протест проти «дебільних задач» і небезпечної тактики, що призводить до безглуздих втрат, є безпрецедентним кроком в умовах війни. Подання рапорту на звільнення стало криком душі офіцера, який не зміг залишатися осторонь, коли ціна помилок — життя його побратимів.
Ширшин виступив не лише як командир, але і як громадянин, якому не байдужа доля держави. Він не приховував емоцій: мовилося про лобові атаки під безперервним наглядом ворожих дронів біля села Тьоткіне. Подібні операції він назвав безглуздими, такими, що прирікають особовий склад на смерть. Його вчинок уже підтримали авторитетні військові — серед них підполковник НГУ Богдан «Тавр» Кротевич.
Цей сигнал не є одиничним. І хоча сам Ширшин наражається на ризик втрати кар’єри, його голос озвучив біль тисяч. Нині питання стоїть так: чи почують цього командира, чи знову все зітруть у мовчанні звітів?
Відомий активіст і волонтер Сергій Стерненко відкрито підтримав Ширшина, наголосивши на системних проблемах в управлінні військами. У своєму дописі Стерненко підтвердив: він особисто спілкувався з іншими військовими, які підтвердили слова комбата. Курський напрямок, за його словами, є прикладом деструктивного командування, яке коштує життів.
Особливо гостро прозвучали його слова: «Змінимось або загинемо — це не лише гасло. Це наша реальність». Це звернення до влади, до Генштабу, до кожного, хто має вплив на структуру управління в армії. Патріотизм — не тільки в тому, щоб воювати, але й у готовності боротися за життя воїнів на всіх рівнях системи.
Стерненко акцентував, що поки відповідальність за втрати не має імен і наслідків, трагедії повторюватимуться. За словами активіста, необхідна масштабна реформа Збройних сил, яка охоплює кадрову політику, підготовку, стратегію управління і підзвітність.
Заяви Ширшина та підтримка з боку відомих постатей у військовому та громадському секторі відкривають ширший контекст — в українському війську існує структурна криза командування. Це не питання одного батальйону чи однієї операції — це питання системного порядку управління армією під час повномасштабної війни.
Брак координації, шаблонне мислення, ігнорування досвіду бойових командирів — усе це є наслідками застарілої, непереформованої моделі управління, що залишилася з пострадянської епохи. В умовах гібридної війни, високотехнологічної протидії та інформаційної відкритості така модель вже давно не працює.
Атакувати під наглядом ворожих дронів, не маючи чіткого тилового забезпечення чи повітряного прикриття — це не стратегія, а вирок. І саме про це волає комбат Ширшин. Як наслідок, не лише втрата особового складу, а й деморалізація бойових підрозділів, які втрачають довіру до командування.
Зміни мають бути масштабними і продуманими. Перший крок — публічна і прозора оцінка подій, подібних до ситуації біля Тьоткіне. Без цього неможливо буде відновити довіру. Генштаб ЗСУ уже пообіцяв «рішення», але суспільство чекає конкретики: чи буде розслідування, чи будуть висновки та кадрові зміни?
Друге — створення інституту незалежного моніторингу та зворотного зв’язку від фронтових підрозділів. Командири мають мати змогу не лише звітувати вгору, а й сигналізувати про критичні помилки без страху переслідування. В умовах воєнного стану це складно, але можливо через механізми довіри.
Третє — реформа системи підготовки командного складу. Війна XXI століття — це не лише про хоробрість, але й про знання, логістику, координацію і технічну перевагу. Потрібен принципово новий офіцерський корпус, сформований не за стажем, а за компетенцією.
Довіра до армії в українському суспільстві величезна. Але це довіра до солдата, до героя, який боронить землю, а не завжди — до структури, яка цим героєм керує. Якщо не буде змін, розрив між командуванням і бійцями стане критичним. Ми вже на цьому рубежі.
Тому вчинок Олександра Ширшина — не зрада, а форма найвищої відповідальності. І якщо держава цього не зрозуміє, вона ризикує втратити не лише професійних офіцерів, а й шанс на перемогу. Бо перемога — це не лише фронт, це ще й тил, логістика, команда і стратегія.
Пам’ять про загиблих зобов’язує нас не мовчати. І коли один голос з передової змушує заговорити країну — це значить, що ще не пізно все змінити.
