У Відні починається процес, який повертає сирійську війну туди, де її довго намагалися не помічати, — у спокійні європейські міста, серед людей з документами біженців, орендованими квартирами й минулим, захованим під новими біографіями.
На лаві підсудних — двоє колишніх сирійських офіцерів. Найпомітніший із них, Халед аль-Халабі, колишній бригадний генерал і керівник служби державної безпеки в Рацці, став найвищим представником режиму Башара Асада, який постав у Європі перед судом за воєнні злочини.
Поруч із ним — Мусаб Абу Рукба, колишній підполковник, який очолював слідчий підрозділ місцевої кримінальної поліції, а згодом працював у політичній безпеці. Обох пов’язують із репресіями проти цивільного протесту в Рацці у 2011–2013 роках.
За попереднім аналізом Дейком, значення цього процесу виходить далеко за межі Австрії. Він показує, що сирійська війна не завершилася для жертв падінням режиму, зміною прапорів чи втечею чиновників. Вона триває там, де з’являється можливість назвати злочин злочином.
Обвинувачення вимагає відповіді за тортури, сексуальний примус, тяжкий примус і завдання тілесних ушкоджень. Юридична мова суха, але за нею стоять підвали сирійських спецслужб, нічні допити, побиття, електрошок, зламані кістки й люди, які роками жили з пам’яттю про кімнати без вікон.
Для Австрії це перший процес проти представників колишнього режиму Асада. Для Європи — ще один доказ того, що універсальна юрисдикція стала майже єдиним шляхом до правосуддя там, де не було міжнародного трибуналу. Сирійська війна породила тисячі злочинів, але не породила єдиного суду, здатного охопити їх усі.
Цю порожнечу заповнюють національні суди. Німеччина, Швеція, Франція, Нідерланди й тепер Австрія по частинах складають юридичну карту сирійських злочинів. Вона фрагментарна, повільна, залежить від свідків, документів і випадково знайдених підозрюваних. Але саме вона стала тим механізмом, якого не змогла створити міжнародна політика.
Справа аль-Халабі особлива ще й тому, що він не ховався в підпіллі. Він жив у Австрії з 2015 року, отримав притулок і роками залишався на виду. Саме ця обставина робить процес болючим для австрійської держави: людина, яку нині обвинувачують у причетності до тортур, змогла пройти через європейську систему захисту як утікач від війни.
У цій історії є й темніша лінія — розвідки, домовленості й політична зручність. Аль-Халабі, за версією слідства, був пов’язаний з ізраїльською розвідкою, а його переїзд до Австрії відбувався не лише через гуманітарні процедури. Окремий австрійський процес уже показав, як легко питання безпеки може зіштовхнутися з питанням справедливості.
Саме тут справа виходить за межі сирійського сюжету. Європейські держави після 2011 року приймали сотні тисяч сирійців, серед яких були жертви, лікарі, активісти, дезертири, діти й родини, що тікали від бомб. Але разом із ними іноді прибували люди з іншого боку катівні — ті, хто служив системі страху.
Виявити їх було важко. Сирійська машина насильства мала багато рівнів: розвідка, політична безпека, військова безпека, місцева поліція, тюремники, інформатори. Часто саме жертви, зустрівши знайоме обличчя в таборі для біженців або на вулиці європейського міста, запускали справи, які державні інституції не могли побачити самі.
Так сталося з Абу Рукбою. Один із сирійських юристів упізнав його в австрійському таборі для біженців ще у 2014 році. Для людини, яка пережила страх перед сирійськими спецслужбами, така зустріч була не випадковістю, а поверненням минулого в теперішній час. Він повідомив владу й роками співпрацював зі слідством.
Тепер у суді мають свідчити 18 сирійців. Серед них — колишні учасники протестів, лікар, посадовець і люди, які стверджують, що зазнали тортур у кабінеті аль-Халабі або за його присутності. Їхній вихід до суду буде не лише процесуальною дією. Це спроба повернути собі голос після системи, створеної для його знищення.
Один із найжорстокіших епізодів стосується так званого «летючого килима» — дерев’яного пристрою для тортур, який згинав тіло людини навпіл і ламав хребетний опір буквально й психологічно. У сирійській війні такі деталі стали мовою режиму: тіло мало зрозуміти те, чого влада вимагала від суспільства.
Ракка в перші роки повстання була одним із місць, де сирійська держава швидко скидала маску звичайної адміністрації. Протести, арешти, допити, підвали спецслужб і страх перед нічним візитом стали частиною повсякденності. Згодом місто пройде через нові кола насильства, але ранні злочини режиму не зникли під наступними трагедіями.
Саме це важливо в австрійському процесі. Він не дозволяє історії згорнутися в загальну фразу про «жахи війни». Він повертає конкретику: посада, кабінет, дата, допит, ім’я, травма, свідок. Правосуддя в таких справах завжди починається з відновлення деталей, які катівня намагалася стерти.
Підсудні раніше заперечували жорстоке поводження із затриманими. І саме суд має відділити свідчення від припущень, пам’ять від доказу, політичну ненависть від кримінальної відповідальності. Це повільний і складний шлях, але він відрізняє правосуддя від помсти.
Для сирійських жертв така різниця принципова. Вони не отримали міжнародного трибуналу, не побачили швидкого покарання для архітекторів репресій і часто мусили жити поруч із байдужістю світу. Тепер їхні свідчення звучатимуть у країні, де підозрювані, за логікою біженського захисту, самі мали бути врятованими.
Це створює моральний парадокс, від якого Європа вже не може відступити. Притулок має захищати переслідуваних, а не перетворюватися на схованку для переслідувачів. Але відрізнити одних від інших у реальному часі часто важко, особливо коли війна розкидає людей континентами швидше, ніж інституції встигають перевіряти їхнє минуле.
Після падіння режиму Асада нова сирійська влада почала власні спроби переслідувати колишніх посадовців. Проте довіра до внутрішнього правосуддя в країні, що пережила роки диктатури, громадянської війни й помсти, формується повільно. Саме тому європейські процеси залишаються важливою частиною більшої картини.
Віденський суд не дасть відповіді за всю Сирію. Він не охопить усіх тюрем, усіх зниклих, усіх братських могил і всіх командирів, які перейшли з кабінетів у нове життя. Але він може зробити те, з чого починається відновлення права: показати, що час не завжди працює на катів.
У цій справі справедливість рухалася повільно — через свідків, правозахисників, прокурорів, помилки служб і роки очікування. Але саме її повільність тепер стає силою. Люди, яких колись змушували мовчати в кабінетах сирійських спецслужб, говоритимуть у залі європейського суду. І цього разу мовчати доведеться вже не їм.
