На 326-й день перебування на позиції Сергій Криницький залишився сам. Його товариш, з яким він майже рік ділив тісний підземний сховок, загинув від уламкового поранення після удару дрона. Ще вранці вони жартували. Увечері один лежав нерухомо, а другий тримав телефон і намагався вимовити кілька слів.
За межами укриття тривала війна, у якій майже кожен рух помічали безпілотники. Усередині залишалося тіло друга, запах крові, зброя, запаси їжі й кілька квадратних метрів землі, що протягом одинадцяти місяців були водночас домом, фортецею, камерою і можливою могилою.
Криницький провів на передовій біля Часового Яру 346 днів — від 20 квітня 2025 року до 31 березня 2026-го. Майже весь цей час він жив у бліндажі розміром приблизно три на чотири метри, виходячи назовні лише тоді, коли цього вимагали бій, спостереження або пошук їжі.
За оцінкою Дейком, його історія є одним із найвиразніших свідчень того, як дронова війна змінила саму природу фронту. Піхота більше не обов’язково утримує суцільну лінію окопів. Натомість невеликі групи по двоє або троє людей розосереджуються в ізольованих укриттях серед широкої зони постійного спостереження.
Цю територію військові називають зоною ураження. Вона може простягатися на десятки кілометрів і перебувати під безперервним контролем розвідувальних та ударних безпілотників. Великі колони, бронетехніка, скупчення піхоти й навіть звичайні машини постачання стають надто помітними цілями.
Через це обидві армії змушені дробитися. Замість масованого руху вперед — проникнення малими групами. Замість регулярних ротацій — місяці в одному укритті. Замість великих територіальних проривів — боротьба за посадку, підвал, зруйнований будинок або кілька сотень метрів землі.
Воєначальник бригади Криницького, що окопався біля лінії фронту, виходить зі снарядом, щоб обстріляти ворожі сили — Олег Петрасюк
Технологія, яка мала зробити війну точнішою, перетворила її на тривалу облогу окремої людини. Дрон не втомлюється, не мерзне, не потребує сну. Він може годинами чекати, поки солдат вийде по воду, змінить спостерігача або спробує винести пораненого.
Для Криницького така війна почалася не як професійний вибір. До мобілізації він працював у сільському господарстві та будівництві. Після тяжкої травми, що залишила його на місяць у комі, заробляв розведенням кролів. В армії він опинився наприкінці 2024 року.
Його забрали з рідного селища Білогір’я на заході України, доставили до Рівного й після короткої підготовки направили до 24-ї окремої механізованої бригади. Уже навесні наступного року він разом із двома іншими солдатами копав позицію біля Часового Яру.
Вони швидко зрозуміли головне правило: що глибше під землю, то вищі шанси вижити. Криницький жартував, що не знає, як правильніше назвати їхнє укриття — сховищем чи могилою. Коли дрони розбивали вхід або засипали стіни, землю доводилося відкопувати знову.
Один із трьох бійців загинув ще на початку ротації. Удар контузив Криницького й тимчасово позбавив слуху. Після цього в укритті залишилися двоє. Вони ділили чергування, запаси, страх і довгі години тиші між атаками.
Російські штурмові групи зазвичай наближалися по двоє або троє. Іноді вони підходили на відстань двадцяти метрів. У такому бою немає оперативної карти, великих маневрів чи красивої військової геометрії. Є лише звук кроків, граната, автомат і кілька секунд на рішення.
Криницький стверджував, що за час перебування на позиції вбив 23 російських військових. Один із перших поранених спробував удавати, що здається, а потім навів на нього автомат. Пам’ять зафіксувала не сам постріл, а коротку мить, коли довелося зрозуміти: спроба милосердя може коштувати життя.
У листопаді, вже після двохсот днів під землею, він зняв на телефон тіла двох нападників біля позиції. Камера зафіксувала дивну тишу після бою — той короткий проміжок, коли небезпека нібито минула, але будь-якої миті могла повернутися з неба.
Телефон став для нього способом не втратити відчуття часу. Відеощоденники він почав записувати в серпні 2025 року, щоб одного дня показати іншим, через що пройшов, і водночас нагадати це самому собі. У середовищі без календаря, вікон і нормального сну камера виконувала роль пам’яті.
Електроенергію для телефона інколи давали акумулятори, зняті зі збитих російських дронів. Це одна з абсурдних деталей сучасної війни: машина, створена для полювання на людину, після падіння могла підтримувати її зв’язок із зовнішнім світом.
Українські солдати поблизу прифронтового міста Часів Ясів запускають ракету в бік російських військ — Олег Петрасюк
Постачання приходило безпілотниками, але не регулярно. Через щільний вогонь вони іноді не могли долетіти три або чотири дні. Тоді солдати економили їжу, воду, батареї, цигарки й усе, що залишалося. Частину необхідного Криницький забирав у загиблих росіян.
В одному з відео він показував пачки цигарок різних марок, знайдені на тілах. Розкладав їх, розглядав і жартував, що став схожим на колекціонера марок. В іншому записі демонстрував тринадцять захоплених автоматів і рушниць, вкритих багнюкою.
Ці епізоди могли б здатися побутовими, якби не походження кожної речі. Цигарка, магазин, батарея чи гвинтівка потрапляли до укриття після чиєїсь смерті. Війна стирала межу між трофеєм і предметом першої необхідності.
У підземному житті не було приватності. Двоє чоловіків існували поруч майже безперервно, знали звички, страхи, спогади й мовчання одне одного. Вони сперечалися, сміялися, чекали атак і слухали звук дронів над землею.
Їхній світ звузився до чергувань, радіозв’язку й виживання. Узимку отвори доводилося затуляти від крижаного вітру. Спостереження тривало не довше двох годин: довше залишатися нерухомим на холоді було майже неможливо.
Психологічно така ротація руйнує звичне відчуття реальності. Людина не має можливості відійти від небезпеки, змінити простір або побути на самоті. Вона місяцями живе в очікуванні моменту, коли наступний удар може обвалити стіну або перекрити вихід.
Звичайна піхотна служба завжди була виснажливою, але дрони додали до неї нову форму безпорадності. Раніше темрява, туман або складний рельєф могли приховати рух. Тепер тепловізійні камери й постійне спостереження скорочують кількість безпечних годин і маршрутів.
Саме тому ротація стала однією з найнебезпечніших операцій. Щоб замінити двох людей у бліндажі, необхідно провести інших через простір, де кожен крок може бути помічений. Постачання, евакуація поранених і винесення загиблих перетворюються на окремі бойові завдання.
У березні 2026 року ця система остаточно замкнулася навколо Криницького. 11 березня він почув вибух біля укриття й вибіг назовні. Його товариш лежав на землі з пораненою ногою після удару безпілотника.
Криницький затягнув його всередину, розрізав важкі штани й побачив пошкоджену артерію. Він наклав турнікет, але кровотеча тривала надто довго. Урятувати друга не вдалося.
«Вранці жартуєте разом, а ввечері вже кличуть небесні ворота», — сказав він у камеру. У цій фразі не було урочистості. Лише виснаження людини, яка за кілька годин перейшла від звичайної розмови до необхідності залишити тіло найближчого товариша.
Після доповіді командуванню Криницький отримав наказ покинути позицію: російські групи наближалися, і утримувати укриття далі було неможливо. Уночі він виліз із бліндажа, у якому прожив майже рік, і приєднався до кількох військових на сусідній позиції.
Там він провів ще майже три тижні. Лише після цього почався вихід завдовжки приблизно 25 кілометрів. Після місяців без нормального руху, сонця й харчування кожен кілометр ставав випробуванням.
Він залишив у підземному укритті тіло людини, з якою пережив майже весь цей час. Це один із найважчих моральних наслідків дронової війни: загиблого не завжди можна винести, пораненого не завжди можна евакуювати, а ритуал прощання часто замінює коротке повідомлення по рації.
Криницький, ліворуч, проводить час з товаришами у свій перший день після одужання від пережитого. 42-річний чоловік носить душевні шрами цього досвіду — Аліна Смутко
Повернення до своїх не означало повернення до нормального життя. У Краматорську його руки тремтіли, голос зривався, а спогади поверталися без попередження. Він говорив, що багато військових після тривалого перебування на таких позиціях «втрачають розум».
У травні Зеленський присвоїв Криницькому звання Героя України за особисту мужність. Державна нагорода зафіксувала винятковість його витримки, але водночас відкрила незручне питання: чи повинна армія вважати нормою ротацію, яку можна пережити лише завдяки винятковим фізичним і психологічним ресурсам?
Героїзація допомагає суспільству побачити подвиг, але іноді приховує ціну системи, що цього подвигу потребує. Якщо солдат проводить майже рік у підземному укритті, це не лише доказ його стійкості. Це також сигнал про дефіцит людей, складність логістики, обмежені можливості ротації та характер нового поля бою.
Україна не єдина стикається з цією реальністю. Російські підрозділи також рухаються малими групами, накопичуються в укриттях і зазнають ударів дронів. Проте для української армії проблема гостріша через менший людський ресурс і необхідність утримувати довгу лінію оборони проти чисельно більшого противника.
Технологічна війна не скасувала піхоту. Навпаки, вона зробила її ще більш самотньою. Дрон може знайти ціль, доставити боєприпас, провести розвідку й коригувати артилерію, але він не здатен утримувати бліндаж. Наприкінці ланцюга все одно залишається людина із автоматом.
Саме ця людина платить за технологічну прозорість поля бою. Вона має бути менш помітною, рідше рухатися, довше залишатися на позиції й самостійніше приймати рішення. Водночас вона стає ще залежнішою від зв’язку, безпілотної логістики та роботи операторів, яких ніколи не бачить.
Досвід Криницького показує, що армії потрібні не лише нові дрони, а й нова система підтримки піхоти. Психологічна допомога після таких ротацій не може обмежуватися кількома розмовами. Відновлення потребує часу, медичного супроводу, роботи з травмою і гарантії, що солдата не повернуть на фронт до стабілізації.
Не менш важливе питання — тривалість перебування на позиціях. Зрозуміло, що командування не завжди може провести безпечну заміну. Проте майже річна ізоляція не повинна перетворюватися на прийнятний стандарт лише тому, що окремі люди здатні її витримати.
Війна виробляє власну мову виправдань: немає людей, немає маршруту, немає вікна для ротації. Усе це може бути правдою. Але саме накопичення таких безвихідних рішень руйнує армію зсередини, залишаючи живих бійців фізично присутніми й психологічно віддаленими від мирного світу.
Після повернення Криницький почав відвідувати школи біля дому й розповідати дітям про пережите. Там він уперше відчув, що майже рік під землею мав сенс не лише як виконання наказу. Перед ним сиділи діти, які могли вчитися і дивитися на чисте небо.
Це просте усвідомлення не усуває травми й не повертає загиблих. Але воно створює зв’язок між фронтом і життям, заради якого фронт існує. Без такого зв’язку витривалість перетворюється на механічне виживання, а жертва — на статистику.
Історія Сергія Криницького не потребує додаткової героїзації. Її сила — у точності деталей: тісна яма, акумулятори зі збитих дронів, цигарки загиблих, двогодинні чергування, три тижні очікування виходу й тіло товариша, яке довелося залишити.
У цих деталях видно майбутнє війни, яке вже настало. Фронт більше не є чіткою лінією. Це широка зона спостереження, де люди ховаються під землею, машини полюють на рух, а кілька метрів території можуть коштувати місяців життя.
Криницький вижив у цій системі 346 днів. Його нагорода засвідчує особисту мужність. Його тремтячі руки після повернення свідчать про інше: навіть коли солдат виходить із бліндажа, бліндаж ще довго не виходить із нього.
