Чому законодавство досі підтримує пільги за вислугу, а не за захист держави, і як це впливає на бойову спроможність країни — глибокий аналіз несправедливості, яку не можна ігнорувати.
Прихована армія: хто такі ці 145 тисяч?
В Україні триває повномасштабна війна. Кожен день, кожна година — це виснаження ресурсів, зусиль, людських доль. На передовій — мобілізовані українці, часто цивільні, які залишили родини та роботу, аби захистити країну. Але в тіні залишається інша цифра — 145,2 тисячі чоловіків призовного віку, які не мають інвалідності, не працюють і водночас не служать у війську. І всі вони — військові пенсіонери.
Ці люди мають право на пенсію за вислугу років, адже свого часу служили у Збройних силах або силових структурах. Середній вік їх виходу на відпочинок — 51 рік. Багато з них стали пенсіонерами ще до 50. Формально — все законно. Але в умовах війни це законне виглядає, як розкіш за рахунок тих, хто нині ризикує життям.
Ключовим тут є слово «призовного віку». Це означає, що ці чоловіки — потенційний кадровий резерв для армії, особливо у ситуації, коли держава докладає максимум зусиль, щоб залучити кожного, хто фізично здатен боронити країну. Однак реальність інша: величезний ресурс досвіду, знань і навіть фізичної спроможності просто виведений з активного вжитку.
За логікою справедливості, участь у бойових діях, реальна оборона держави, кров і втрати мали б стати визначальними у системі пільг. Але натомість ми маємо ситуацію, коли переваги залишаються за тими, хто вже давно залишив військову систему.
Закон, якому час на пенсію
Чинне законодавство про пенсії для військових і силовиків ухвалювалось задовго до повномасштабного вторгнення. Воно передбачає ранній вихід на пенсію — у 45 років або навіть раніше, якщо є 25 років вислуги. Така система будувалася в умовах, коли Україна не стояла перед викликами масштабної війни, а ризики служби були переважно теоретичними.
Суть цієї системи — у спеціальній формулі: пенсія становить до 70% від грошового забезпечення чинного працівника на аналогічній посаді. Таким чином, багато з колишніх військовослужбовців отримують виплати, порівнянні або навіть вищі за середню зарплату в державі. Це було створено як заохочення для служби. Але війна змінила все. Крім того, цей підхід зовсім не враховує участь або неучасть у реальних бойових діях.
Чоловіки, які отримують пенсії за вислугу років, формально не зобов’язані повертатись до строю. Їх статус виводить їх за межі мобілізаційного тиску. І доки мобілізовані українці стоять у найгарячіших точках фронту, люди з військовим досвідом залишаються вдома, легально і без докорів совісті.
В умовах надзвичайного стану, ця ситуація виглядає як грубе спотворення системи. Закони, створені у мирний час, не повинні зберігати силу, яка ставить у привілейоване становище не тих, хто боронить державу, а тих, хто давно залишив поле бою.
Нерівність, яка б’є по фронту
Мобілізований українець, що добровільно або за викликом держави пішов на війну, не отримує і половини пільг, які мають пенсіонери силових структур. Єдина реальна пільга — зниження пенсійного віку на 5 років. Усе. Ні підвищених виплат, ні привілеїв за участь у бойових діях, ні поваги, яку б мали втілювати конкретні державні гарантії.
Такий дисбаланс породжує не лише несправедливість, а й демотивацію. Чому хтось має втрачати здоров’я, ризикувати життям, аби після повернення опинитися в системі, що більше цінує минуле, ніж теперішнє?
Це б’є по бойовому духу, підриває довіру до державних інституцій і створює глибокий розкол у суспільстві. Рівність у жертвах повинна вести до рівності у визнанні. Теперішній підхід — це рудимент, що більше шкодить, ніж захищає.
Справедливість — не лише моральна категорія, а й стратегічний ресурс. Якщо держава не вміє чесно розставити пріоритети — вона втрачає не лише довіру, а й ефективність.
Коли геройство стає марним
У сучасній війні важливим є не лише постачання, логістика чи техніка. Важливішим стає ставлення держави до своїх захисників. Людина, яка повертається з фронту, має знати, що її внесок не буде знецінено, що її ризик матиме вагу у мирному житті.
На жаль, чинне законодавство цього не гарантує. Більше того, мобілізовані громадяни часто опиняються у гіршому становищі, ніж ті, хто пішов зі служби до війни. Їх не чекає фінансове визнання, їх пільги мінімальні, і навіть УБД не завжди означає реальну перевагу.
Це формує небезпечну тенденцію — байдужість до системи. Якщо система не захищає своїх захисників, то хто тоді має бути мотивованим воювати? Героїзм не може триматись лише на патріотизмі — потрібна і державна відповідальність, яка відображається у діях, а не лише в риториці.
Реформа пенсійного забезпечення силовиків — не лише економічне питання, а насамперед моральне. Якщо держава хоче перемогти, вона має починати з чесності у ставленні до своїх воїнів.
Шлях до справедливості: пропозиції та перспективи
Нині в уряді дедалі гучніше говорять про необхідність змінити підхід до пенсійних пільг. У фокусі уваги має бути не формальний стаж, а участь у бойових діях, статус УБД, реальний внесок у захист держави.
Це означає, що пільги повинні надаватися тим, хто справді виконує бойові завдання, а не тим, хто колись був у системі. Така реформа стала б виявом поваги до тих, хто сьогодні стоїть на передовій, а також мотиватором для майбутніх поколінь.
Закон має змінитися. Він повинен встановити нові принципи: бойовий досвід — головний критерій. Участь у війні — головна заслуга. А пенсійна система — не інструмент заохочення минулого, а гарантія майбутнього.
Це складний, але необхідний шлях. І чим раніше ми його почнемо, тим більше шансів, що армія, суспільство і держава знову стануть єдиним фронтом. Без внутрішніх бар’єрів, без несправедливих привілеїв і без втрати віри.
