Багато людей вважають себе уважними співрозмовниками: ставлять запитання, цікавляться справами друзів чи колег, підтримують бесіду. Проте психологи звертають увагу на одну поширену звичку, яка може створювати зовсім протилежне враження. Йдеться про так званий «бумераскінг» — стиль спілкування, коли запитання ставиться не заради відповіді, а лише як привід перевести розмову на себе.
Фахівці зазначають, що така поведінка трапляється значно частіше, ніж здається. Більше того, багато людей навіть не усвідомлюють, що регулярно використовують цей прийом.
Що таке «бумераскінг»
Назва походить від слова «бумеранг». Суть явища полягає в тому, що запитання ніби «летить» до співрозмовника, але майже миттєво повертається назад.
Наприклад, людина запитує знайомого про його плани на відпустку. Ледь почувши коротку відповідь, вона одразу починає детально розповідати про власну майбутню подорож, практично не проявляючи інтересу до того, що щойно сказала інша людина.
На перший погляд це виглядає як звичайна бесіда. Але насправді співрозмовник швидко розуміє, що його відповідь була лише формальністю, необхідною для початку чужого монологу.
Психологи наголошують: попри співзвучність із англійським словом boomer, цей термін жодним чином не пов'язаний із поколінням бебі-бумерів.
Які бувають види «бумераскінгу»
Фахівці виділяють три найпоширеніші різновиди цієї поведінки.
Перший — демонстративний або хвалебний.
Людина запитує про успіхи іншого лише для того, щоб за кілька секунд перейти до розповіді про власні досягнення, високі оцінки, кар'єрні перемоги чи інші успіхи.
Другий — скаржливий.
У цьому випадку будь-яке запитання стає лише приводом поскаржитися на власне життя. Наприклад, після питання про роботу співрозмовника людина майже одразу починає говорити про свого керівника, труднощі чи професійні проблеми.
Третій — нейтральний.
Він не обов'язково пов'язаний із хвастощами або негативом. Людина просто використовує чуже повідомлення як можливість розповісти щось про себе, власну сім'ю чи особистий досвід.
Саме цей варіант найважче помітити, адже він часто виглядає цілком природно.
Чому це дратує співрозмовників
Проблема полягає не в бажанні говорити про себе. Це абсолютно природна потреба.
Негативні емоції виникають тоді, коли людина відчуває, що її відповідь насправді нікого не цікавила.
У такій ситуації співрозмовник може сприймати себе не як рівноправного учасника діалогу, а лише як привід для чужої розповіді.
Психологи зазначають, що саме відчуття нещирості найчастіше руйнує довіру під час спілкування.
Чому люди так поводяться
Цікаво, що далеко не завжди причиною є егоїзм чи бажання привернути увагу.
Багато хто використовує «бумераскінг» із ввічливості. Людям здається некоректним одразу починати розмову зі своєї історії, тому вони спершу ставлять запитання.
Однак психологічні дослідження свідчать, що така стратегія нерідко справляє гірше враження, ніж відверте бажання поділитися власними новинами.
Якщо співрозмовник розуміє, що запитання було лише формальністю, рівень довіри до людини може знизитися.
Як уникнути цієї звички
Психологи рекомендують дотримуватися кількох простих правил.
Перш за все варто навчитися говорити прямо. Якщо хочеться поділитися цікавою історією або важливою новиною, краще чесно сказати про це, ніж маскувати свою розповідь під прояв зацікавленості до іншої людини.
Не менш важливо ставити щирі уточнювальні запитання та уважно слухати відповіді. Активне слухання допомагає співрозмовнику відчути, що його справді чують і цінують його думку.
Також психологи радять стежити за балансом діалогу. Якщо ви помічаєте, що більшу частину часу говорите саме про себе, варто свідомо надати більше можливостей висловитися іншій людині.
Чому справжній діалог важливий
Якісне спілкування будується не лише на вмінні цікаво розповідати, а й на здатності уважно слухати.
Саме щирий інтерес до співрозмовника допомагає зміцнювати стосунки, створювати атмосферу довіри та уникати відчуття, що розмова перетворилася на односторонній монолог.
Тому наступного разу, ставлячи комусь запитання, варто на мить замислитися: чи справді вам цікава відповідь, чи це лише спосіб якнайшвидше розповісти власну історію. Саме ця невелика різниця часто визначає, чи залишиться після розмови приємне враження, чи співрозмовник відчує себе просто статистом у чужій розповіді.
