Дональд Трамп намагається відповісти на іранський виклик у Ормузькій протоці способом, який сам може стати новим джерелом ескалації. Після кількох днів ударів і контрударів США готуються відновити морську блокаду іранських портів і заявляють про намір фактично взяти під контроль головний енергетичний коридор світу.
Ідея Трампа проста, але вибухова: якщо Сполучені Штати охороняють Ормуз, інші мають за це платити. Президент говорить про 20-відсотковий збір із товарів, що проходять через протоку, і одночасно про блокування іранських портів. Це вже не лише військова відповідь на атаки Тегерана, а спроба переоформити правила морського проходу силою.
Такий крок означає фактичне повернення до конфлікту, який Вашингтон і Тегеран намагалися призупинити попереднім перемир’ям. Формально сторони ще можуть говорити про обмежені дії. Практично вони знову рухаються до відкритої боротьби за контроль над протокою, через яку до війни проходила значна частина світової нафти й скрапленого газу.
За оцінкою Дейком, нова заява Трампа є спробою вирвати Ормуз із сірої зони, яку створила попередня угода з Іраном. Але замість нейтральної моделі безпечного проходу вона пропонує іншу односторонню формулу: якщо Іран не може контролювати протоку, її контролюватимуть США — і стягуватимуть політичну та фінансову ціну за цей контроль.
Саме тут криза переходить на інший рівень. Раніше головне питання полягало в тому, чи може Іран фактично паралізувати судноплавство без формального закриття протоки. Тепер постає друге питання: чи можуть США, відповідаючи на іранський шантаж, самі перетворити Ормуз на платний військово-морський режим.
Для світового ринку це тривожний сигнал. Одразу після заяви про повернення блокади ціна Brent піднялася до 83 доларів за барель. Це не паніка, але вже явне переоцінювання ризику. Ринки зрозуміли: іранські атаки, американські удари, блокада портів і плата за прохід можуть скластися в тривалу кризу, а не в короткий епізод тиску.
Судноплавство вже перебуває в напівпаралізованому стані. Іранські атаки й погрози різко скоротили рух через Ормуз; у неділю протоку пройшли лише 14 суден, найменше за місяць. Навіть якщо водний шлях формально не закритий, він уже працює як зона підвищеного страху. Для танкерів, страховиків і фрахтових операторів цього достатньо, щоб змінювати маршрути й ціни.
Трамп намагається відповісти на цю реальність демонстрацією контролю. Він стверджує, що США охоронятимуть протоку й отримуватимуть плату за охорону. Але така логіка небезпечна тим, що розмиває різницю між забезпеченням свободи судноплавства й встановленням власного режиму проходу. У першому випадку Вашингтон захищає міжнародний порядок. У другому — стає його новим арбітром.
Для Ірану це майже ідеальний привід для подальшої мобілізації. Тегеран уже подає американську присутність як втручання й порушення суверенітету прибережних держав. Якщо США справді поєднають блокаду іранських портів із платою за Ормуз, іранська пропаганда отримає просту формулу: Вашингтон не відкриває протоку, а привласнює її.
Це особливо важливо після загибелі верховного лідера Алі Хаменеї. Іранські посадовці говорять про помсту як про «право іранського народу», і така риторика різко звужує простір для деескалації. Коли війна отримує символічну рамку відплати за найвищу політико-релігійну фігуру, будь-який компроміс починає виглядати як зрада.
Нові іранські удари по американських військових об’єктах у Йорданії, Бахрейні, Кувейті та Омані вписуються саме в цю логіку. Тегеран не обмежується Ормузом як географією; він розтягує конфлікт по всій мережі американської присутності в регіоні. Радарні вузли, склади боєприпасів, бази підтримки й союзницькі території стають частинами одного театру.
США відповідають ударами по іранських потужностях, які дозволяють атакувати комерційні судна. Йдеться про ракетні системи, дрони, ППО, радари й військову інфраструктуру. Але кожен новий удар одночасно знижує частину іранських можливостей і підштовхує Тегеран до нової відповіді. Так конфлікт починає сам себе живити.
Повернення блокади іранських портів може стати найсерйознішим кроком у цій спіралі. Блокада — це не просто санкція й не просто патрулювання. У міжнародній практиці вона майже завжди сприймається як акт війни або принаймні як різке розширення воєнного конфлікту. Саме тому її відновлення неминуче піднімає питання про повноваження президента.
Трамп уже повідомив Конгрес, що бойові дії з Іраном поновилися. Це визнання важливе не лише формально. Воно відкриває внутрішньоамериканську боротьбу за право вирішувати питання війни. Конгрес вимагає або припинити війну, або отримати схвалення на її продовження. Президент наполягає, що має достатню владу діяти самостійно.
Цей конфлікт повноважень може стати другим фронтом іранської війни — вже у Вашингтоні. Якщо президент одноосібно розширює операцію до блокади, контролю протоки й зборів із міжнародної торгівлі, це виходить за межі звичайної відповіді на напад. Це створює новий стратегічний режим, який неминуче потребує політичної легітимації.
Для союзників США ситуація також непроста. Країни, що залежать від енергії Перської затоки, хочуть безпечного Ормузу, але не обов’язково хочуть американського збору на товари. Європа й Азія можуть підтримувати стримування Ірану, але питання оплати американської охорони протоки здатне викликати спротив навіть серед партнерів Вашингтона.
У цьому полягає ризик підходу Трампа. Він перетворює міжнародну проблему безпеки на транзакцію: США охороняють, інші платять. Така логіка добре працює в політичному гаслі, але в реальній морській кризі вона може розколоти коаліцію. Адже свобода судноплавства в Ормузі потрібна всім, але не всі готові визнати американське право монетизувати її військовим шляхом.
Іран, попри слабшу військову позицію, має важіль, який не зникає після американських ударів. Він стоїть біля протоки. Його ракети, дрони, катери, міни й прибережні системи дозволяють постійно створювати ризик для судноплавства. США можуть завдавати болючих ударів, але не можуть змінити географію без тотальної війни.
Саме тому Ормуз залишається пасткою для обох сторін. Іран не може повністю закрити протоку без ризику нищівної відповіді. США не можуть повністю гарантувати її безпеку без готовності до тривалої операції. Кожна сторона має достатньо сили, щоб завадити іншій, але недостатньо, щоб нав’язати стабільний порядок без політичної угоди.
Попереднє перемир’я мало зменшити цю небезпеку, але воно лише відклало її. Іран використав нечіткість домовленостей, щоб заявити про контроль над проходом. США тепер відповідають не тільки ударами, а й претензією на власну модель контролю. У результаті протока опинилася між двома силовими тлумаченнями, жодне з яких не гарантує спокійного руху суден.
Особливо небезпечним є 20-відсотковий збір. Він може бути задуманий як спосіб перекласти витрати безпеки на користувачів маршруту. Але в очах багатьох країн це виглядатиме як спроба США стягувати плату за глобальну артерію. Якщо Іранські збори сприймалися як шантаж, американські можуть бути сприйняті як силова рента.
Для енергетичного ринку різниця між іранським шантажем і американською платою може бути менш важливою, ніж сам факт нестабільності. Трейдери реагують не на юридичну чистоту аргументів, а на ризик затримок, атак, блокади, страхування й політичних рішень. Кожен новий елемент невизначеності закладається в ціну бареля.
Це означає, що Трамп ризикує отримати саме те, чого намагався уникнути: зростання цін на паливо, інфляційний тиск і втягування США в довгу війну. Його попередня угода з Іраном мала відкрити Ормуз і заспокоїти ринки. Тепер її провал веде до протилежного результату — блокади, плати за прохід і нового циклу ударів.
Для Тегерана ціна також висока. Відновлення блокади портів ударить по іранській економіці, яка вже виснажена санкціями й війною. Якщо США справді перекриють морські канали, Іран отримає ще менше простору для експорту, імпорту й валютних надходжень. Але режим може бути готовий терпіти економічний біль, якщо зможе показати внутрішній аудиторії, що чинить опір американському диктату.
Тому найближча фаза конфлікту буде не лише військовою, а й психологічною. Вашингтон перевірятиме, чи зламається Іран під тиском блокади й ударів. Тегеран перевірятиме, чи витримає Трамп політичну, економічну й енергетичну ціну тривалого протистояння. Ормуз стане індикатором того, чия витривалість слабша.
Головна проблема в тому, що обидві сторони можуть недооцінити межу іншої. Трамп може вважати, що іранська економіка трісне першою. Іран може вважати, що американський президент не витримає зростання цін і тиску Конгресу. Якщо обидві оцінки виявляться помилковими, конфлікт затягнеться без чіткого виходу.
Світова економіка тим часом стає заручником вузької смуги води. Ормуз уже давно є більше, ніж морська протока. Це нерв енергетичного ринку, тест американської сили, важіль іранського примусу й дзеркало слабкості поспішної дипломатії. Тепер до цього додається ще й американська спроба монетизувати безпеку.
Трамп хоче показати, що США не дозволять Ірану диктувати правила Ормузу. Але якщо відповіддю стане американська блокада, контроль і збір із товарів, питання свободи судноплавства не зникне. Воно лише змінить форму: хто має право визначати ціну проходу через найважливішу енергетичну артерію світу.
Так Ормуз знову перетворюється на місце, де військова сила стикається з економічною залежністю. США можуть завдати більше ударів. Іран може створити більше ризику. Ринки можуть закласти більше страху. Але жоден із цих інструментів сам по собі не дає стабільності.
Повернення блокади означає, що перемир’я практично завершилося. Попереду — боротьба не лише за іранські порти чи маршрути танкерів, а за саму модель контролю над глобальними вузькими місцями. І якщо ця модель буде будуватися на ударах, зборах і взаємній помсті, Ормуз залишиться відкритим лише на карті. У реальності він дедалі більше виглядатиме як платний коридор через війну.
