Коли любов перетворюється на схему
В Україні дедалі частіше з’являються історії, у яких діти стають заручниками батьківських конфліктів і юридичних маніпуляцій. Те, що колись було спільною родиною, перетворюється на поле для торгів, де емоції замінюються грошима, а дитина — на розмінну монету. Розслідування журналістів проєкту «Хапуга.ua» викрило шокуючі факти: існують цілі схеми, що дозволяють одному з батьків забрати дитину, обмеживши іншу сторону в правах і спілкуванні.
Анастасія Шемет — одна з постраждалих. У неї забрали трирічну доньку прямо з дитячого майданчика серед білого дня. Для матері ці кілька секунд стали точкою неповернення: дитину вивезли, а юридичні процедури перетворилися на нескінченну боротьбу. Інша жінка, Людмила Макаревич, уже шість років не бачила свого сина. Вона пам’ятає навіть годину — двадцяту вечора, коли колишній чоловік забрав дитину й більше не повернув.
Подібна історія трапилася і з Анною — військовослужбовицею, яка понад два роки намагалася законним шляхом відстояти право бачити своїх дітей. Та навіть після рішення Верховного суду вона так і не змогла з ними зустрітися. Усі ці жінки розповідають про схожі обставини: юридичний тиск, психологічне насильство, підкуп експертів і повну бездіяльність системи.
У центрі багатьох таких історій — одна й та сама громадська організація, що нібито захищає чоловіків після розлучення. Її назва знайома майже кожній матері, яка втратила доступ до своєї дитини.
Громадська організація чи прибутковий бізнес
Організація «Батько має право» офіційно позиціонує себе як захисник прав чоловіків, які стикаються з дискримінацією після розлучення. Її засновник, Олександр Швець, говорить про «місію порятунку батьків», проте численні свідчення вказують на зовсім інший бік діяльності.
У публічних дописах Швець відкрито демонструє зневагу до матерів, юристів і судів, а його риторика часто містить мізогінні нотки. За словами постраждалих жінок, організація фактично перетворилася на комерційну структуру, яка заробляє на конфліктах між колишнім подружжям.
Журналісти встановили, що схема працює просто: спочатку батька переконують забрати дитину, обмеживши доступ матері, далі підключаються «свої» психологи та адвокати, які готують висновки на користь чоловіка. Ці документи потім впливають на судові рішення. Усе виглядає законно, проте в основі — маніпуляція, підкріплена грошима.
Швець запевняє, що організація не прибуткова, а грошей від клієнтів не отримує. Мовляв, усі фінансові угоди укладаються безпосередньо з адвокатами. Та постраждалі переконують у протилежному: існує чіткий прейскурант послуг, а вартість участі у схемі може сягати десятків тисяч євро.
Телеграм-спільноти й «інструкції» для батьків
Окрему роль у системі відіграють закриті спільноти, створені в месенджерах. Потрапити туди можна лише після внесення «членського внеску» — близько 160 гривень. Формально — це просто підтримка ініціативи, але фактично користувачі отримують доступ до закритих матеріалів і консультацій.
У таких чатах чоловіки обговорюють юридичні кроки, діляться порадами й навіть отримують «практичні інструкції» з фізичного повернення дитини. Мова про так звані «операції» з повернення, які відбуваються під прикриттям юридичних процедур, але насправді є примусовими.
За словами жінок, які стали жертвами цих схем, їхні колишні партнери отримували там готові поради — як тиснути, як провокувати, як зламати матір психологічно. Такі дії, хоч і маскуються під захист прав батька, фактично перетворюють дитину на знаряддя шантажу.
Варто зазначити, що державні структури поки що не мають чіткої статистики подібних випадків. Ні Нацполіція, ні Уповноважений з прав дитини не змогли надати офіційних даних, скільки малюків фактично перебувають поза контролем держави через сімейні суперечки. Ця тиша створює простір для зловживань і безкарності.
Закон є, але не діє
Українське законодавство містить чітку норму щодо незаконного позбавлення волі чи викрадення людини. Стаття 146 Кримінального кодексу передбачає до п’яти років ув’язнення, а якщо йдеться про дитину або групу осіб — покарання ще суворіше. Проте в реальності таких вироків майже немає.
Юристи, які працюють із цією категорією справ, визнають: система часто стає на бік того, хто має більше ресурсів. Суди розглядають подібні конфлікти роками, а поки триває процес, дитина живе в умовах психологічного тиску та невизначеності.
Великою проблемою є також корупційна складова. За словами адвокатів, підкуп експертів і маніпуляції з висновками стали звичною практикою. Деякі психологи готові за гроші написати, що мати емоційно нестабільна, а батько нібито створює «кращі умови». Такі документи стають ключовими аргументами в суді.
Наслідки для дитини — катастрофічні. Психологи наголошують, що примусове розлучення з матір’ю травмує дитячу психіку, формує почуття провини й страху, який переслідує роками. І навіть якщо суд згодом визнає рішення неправомірним, час уже втрачено.
Бізнес на чужому горі
Історія Олександра Швеця — показова. Колишній чоловік співачки Дар’ї Медової, він спочатку боровся за власну доньку, а згодом перетворив свій досвід на «громадську місію». Проте журналісти стверджують: саме після створення організації почали з’являтися численні історії жінок, у яких за схожим сценарієм забирали дітей.
Після кожного такого випадку батьки, які «перемагали» в судах, публічно дякували організації за допомогу. І хоча формально жодних фінансових доказів не існує, свідчення жертв говорять самі за себе: консультації, адвокати, експерти, спільноти — усе має свою ціну.
Складно підрахувати, скільки коштує «відібрати» дитину, проте за оцінками учасників ринку, мова йде про десятки тисяч євро. Це не лише гонорари юристів, а й витрати на підкуп, експертизи та підтримку в судах. Власне, на цьому і тримається весь механізм: емоції перетворюються на товар, а право дитини — на джерело прибутку.
Коли закон мовчить, а суспільство відвертається
Сьогодні в Україні немає ефективного механізму захисту матерів, які стикаються з такими схемами. Державні структури залишаються осторонь, а судова система часто виявляється безсилою. У той час як кожна подібна історія — це не просто юридичний спір, а людська трагедія, що руйнує дитячі долі.
Проблема не лише в законі, а в байдужості. Поки суспільство сприймає ці історії як «сімейні справи», злочини залишаються безкарними. А діти — без захисту.
Потрібні зміни на рівні системи: прозорі процедури, контроль за експертизами, створення реєстру дітей, які потрапили у сімейні конфлікти. Але найголовніше — це відновлення довіри до правосуддя й суспільної відповідальності. Бо там, де мовчить закон, завжди виграє той, хто платить більше.
