Коли мешканці Соломонових Островів дивляться на свої береги, вони бачать не лише красу океану, а й загрозу власному майбутньому. Кожна нова хвиля з’їдає шматок піску, кожен приплив піднімається вище. Для жителів Фаналей чи Хулаву це означає поступову втрату батьківщини. У таких умовах кліматична дипломатія набуває екзистенційного характеру: для Тихоокеанських островів питання не в «як жити краще», а в «чи виживемо ми взагалі».
На щорічному саміті Форуму тихоокеанських островів лідери регіону вкотре закликали світ до підтримки. Вони вже десятиліттями визначають кліматичні зміни головною загрозою своєму існуванню. Проте США, які не раз обіцяли допомогу, раз за разом змінюють курс. За адміністрації Трампа було закрито місії USAID, згорнуто програми адаптації та навіть здійснено вихід із Паризької угоди. Для регіону, який живе від шторму до шторму, така непослідовність болюча.
У дипломатичних колах це називають «йо-йо політикою» США: гучні заяви змінюються раптовим відходом. Для малих держав, як-от Тувалу чи Вануату, що можуть буквально зникнути під водою, це виглядає як зрада. Прем’єр Тувалу Фелеті Тео підкреслив: від таких рішень залежить виконання міжнародних домовленостей, які визначають виживання його нації.
Тим часом Китай діє стратегічно. Він активно інвестує у регіон, пропонує фінансування сотень «малих і красивих» кліматичних проєктів. Хоча на практиці реалізовано поки небагато, Пекін створює образ стабільного партнера. У серпні, наприклад, було підписано угоду про забезпечення сонячними панелями віддалених районів Соломонових Островів. Це дрібниця з глобальної точки зору, але для островів — відчутний внесок.
Геополітичне суперництво накладає свій відбиток. США, Китай і навіть Тайвань використовують кліматичні форуми для боротьби за вплив. Минулого року в Тонга дискусія про Тайвань зіпсувала підсумкову декларацію. Цього року прем’єр Соломонових Островів вирішив узагалі не запрошувати зовнішніх гравців, щоб обговорення зосередилося на власних ініціативах: створенні регіонального фонду стійкості та спільних деклараціях проти мілітаризації.
Та навіть внутрішні зусилля потребують грошей. Офіційно створений Pacific Resilience Facility має стати першим регіональним механізмом фінансування проєктів без бюрократичних перепон. США надали $5 мільйонів на його запуск, пообіцяли ще $20 мільйонів, але доля цих коштів досі невизначена. Для острівних держав це означає: потрібно рухатися вперед самостійно, навіть без гарантій допомоги.
Яскравим прикладом є історія інженера Фреда Коннінга. Він, не чекаючи на міжнародну підтримку, власним коштом відбудовує пляж у рідному селі, вчить молодь будувати пірс, аби відновити зруйновану екосистему й дати шанс на розвиток туризму. Його підхід відображає головну думку регіону: великі держави приходять і йдуть, а виживати доведеться самим.
Відхід США підриває довіру до Заходу загалом, адже для островів питання клімату не може бути другорядним. Китай користується моментом, пропонуючи символічні, але постійні кроки. Австралія й Нова Зеландія намагаються підтримувати баланс, але їхніх ресурсів недостатньо для масштабної боротьби з наслідками кліматичної кризи.
Проблема в тому, що для світових потуг увага часто зміщується на війни чи економічні конфлікти. Для тихоокеанців же головне — збереження суші під ногами. Якщо вода й надалі поглинатиме острови, питання геополітики відійде на другий план: залишиться лише боротьба за виживання.
Таким чином, регіон демонструє дві паралельні реальності. З одного боку — глобальне суперництво США та Китаю, де клімат стає лише інструментом впливу. З іншого — реальні люди, які щодня втрачають землю й дім. І саме ця різниця визначатиме майбутнє Тихого океану: чи стане він ареною для політичних ігор, чи місцем справжньої кліматичної солідарності.
