Білорусь знову опинилася в небезпечній точці між двома війнами, одна з яких уже йде поруч, а друга може пройти через її територію. Олександр Лукашенко намагається втримати стару формулу виживання: залишатися найближчим союзником Володимира Путіна, але не ставати повноцінним учасником його війни проти України.
Ця рівновага стає дедалі крихкішою. Росія шукає нові способи тиску на Україну, а Київ дедалі чіткіше показує, що не дозволить білоруській території безкарно працювати на російську воєнну машину. Для Лукашенка це означає: політичний маневр, який роками дозволяв йому торгувати лояльністю, тепер може коштувати прямого удару.
У червні Володимир Зеленський поставив Мінську публічний ультиматум: вимкнути чотири ретрансляційні об’єкти в Брестській і Гомельській областях, поблизу українського кордону. Ці станції підсилювали сигнали російських дронів і збільшували їхню дальність під час атак на українські міста. За кілька днів вони припинили роботу.
За оцінкою Дейком, саме цей епізод показав нову якість українського тиску на Білорусь. Київ більше не обмежується дипломатичними попередженнями й не сприймає білоруську роль як суто пасивну. Якщо інфраструктура на території Білорусі допомагає російським ударам, Україна розглядає її як елемент ворожої системи.
Для Лукашенка це був тривожний сигнал. З одного боку, він не може відкрито ігнорувати Путіна, від якого залежить економічно, політично й безпеково. З іншого — він бачить, що українська армія вже здатна завдавати точних ударів по цілях у глибині Росії. Отже, обіцянка Києва вдарити по об’єктах у Білорусі більше не звучить як риторика.
Після вимкнення станцій Лукашенко вирушив до Росії на закриту зустріч із Путіним у Валдайській резиденції. Формат був промовистим: без преси, без підсумкової заяви, без звичної показової братерської сцени. Кремль назвав це неформальним спілкуванням, але сама закритість лише підсилила відчуття, що розмова стосувалася не протоколу, а меж білоруської лояльності.
Білорусь залишається критично залежною від Росії. Москва підтримує її економіку, силовий апарат і зовнішню стійкість режиму після ізоляції, що посилилася після придушення протестів 2020 року. Лукашенко добре розуміє, що без російської опори його політична конструкція стала б значно слабшою.
Але повне втягнення у війну проти України може бути для нього ще небезпечнішим. Білоруська армія не готова до великої кампанії, суспільство не демонструє бажання воювати, а удар по українській території з Білорусі може спричинити відповідь уже не символічну, а військову. Саме тому Мінськ від початку повномасштабного вторгнення намагався не перейти межу прямої участі.
У 2022 році Білорусь уже дала Росії найважливіше: територію для наступу на Київ. Але після провалу російського бліцкригу Лукашенко уникнув відправлення власних військ. Він дозволяв навчання, розміщення російських сил, логістику й демонстративні погрози, але не робив останнього кроку. Тепер Кремль знову може вимагати більше.
Причина не лише в бажанні Путіна покарати Україну. Росія шукає способи розширити тиск, бо фронт дається дедалі дорожче, окупований Крим стає вразливішим, а українські удари по нафтопереробці й логістиці створюють для Москви внутрішні проблеми. У такій ситуації білоруський напрямок знову виглядає для Кремля як потенційний інструмент ескалації.
Не обов’язково йдеться про вступ білоруської армії у війну. Її слабкість і низька готовність роблять такий сценарій ризикованим навіть для Москви. Набагато реалістичнішим може бути використання білоруської території для ударів по українській логістиці, дронових операцій, розвідки, тиску на північний кордон або створення загрози для маршрутів постачання із Заходу.
Саме північний напрямок має для України особливе значення. Він близький до Києва, Волині, Рівненщини, Чернігівщини й коридорів, через які надходить частина західної допомоги. Навіть без великого наступу Росія могла б спробувати створити з білоруської території зону постійної небезпеки — дешевими дронами, артилерією, диверсіями або ракетними загрозами.
Окремий страх для Європи — Сувальський коридор між Білоруссю та російським Калінінградом. Це вузька ділянка, що з’єднує країни Балтії з рештою НАТО. Будь-яка ескалація навколо цього простору одразу виходить за межі української війни й торкається всієї європейської безпеки. Саме тому роль Білорусі давно розглядається не лише в Києві, а й у Варшаві, Вільнюсі, Брюсселі та Вашингтоні.
Лукашенко це розуміє й тому публічно запевняє, що білоруських військових не відправлять у «криваву бійню». Він говорить, що Білорусі не потрібна війна, що Мінськ підтримує мирне розв’язання питань і що від нього не слід чекати військових дій. Ці слова адресовані не лише Києву, а й власним офіцерам, суспільству та Путіну.
Водночас його тон щодо Зеленського залишається подвійним. Лукашенко фактично вибачився за грубі висловлювання на адресу українського президента, але одразу додав, що Київ має не «провокувати» Білорусь. Це типовий для нього спосіб говорити з усіма сторонами одночасно: показати готовність до деескалації, не виглядаючи слабким перед Кремлем.
Китай у цій грі став ще одним важливим фактором. Під час візиту Лукашенка до Пекіна Сі Цзіньпін публічно підтримав суверенітет, незалежність і територіальну цілісність Білорусі. Для Мінська це цінна політична парасоля, бо Китай має вплив і на Росію, і на білоруський режим.
Однак китайська підтримка має межі. Пекін зацікавлений у стабільності Білорусі як транзитного коридору для частини товарів до Європи й як політично лояльного партнера. Але це не означає, що Китай готовий ставати щитом Лукашенка в прямому конфлікті з Путіним. Його інтерес — не героїчний захист білоруського суверенітету, а відсутність хаосу на маршрутах і в регіоні.
Ще один стримувальний чинник для Лукашенка — поновлення контактів зі США. Після домовленостей, які супроводжувалися звільненням частини політичних в’язнів, Вашингтон послабив санкційний тиск на окремі білоруські державні структури й підприємства. Для Мінська це не повна реабілітація, але важливий канал виходу з ізоляції.
Якщо Білорусь буде глибше втягнута у війну, цей канал може закритися. Лукашенко це розуміє. Йому потрібні простір для торгу із Заходом, можливість пом’якшення санкцій, економічне дихання й міжнародна роль, яка не зводиться до статусу російського придатка. Повна участь у війні зруйнувала б майже всі ці можливості.
Тому його нинішня стратегія полягає в затягуванні, маневруванні й демонстрації обмеженої слухняності. Він може дати Росії майданчики, навчання, сигнали й політичні заяви, але намагається не дати те, що зробить Білорусь законною військовою ціллю для України в очах міжнародних партнерів Києва.
Проблема Лукашенка в тому, що простір для такої гри звужується. Україна більше не приймає сіру зону як безпечну для Мінська. Росія дедалі більше потребує ресурсів для війни. Захід дивиться на Білорусь крізь призму її реальної, а не декларативної ролі. Китай підтримує стабільність, але не гарантує порятунку.
Білоруський режим опинився в пастці власної залежності. У 2022 році Лукашенко дозволив Путіну використати територію країни, сподіваючись, що це не вимагатиме повного входження у війну. Тепер саме цей попередній вибір робить його вразливим: Кремль може вимагати продовження лояльності, а Україна може карати за її практичні наслідки.
Для Києва нинішній епізод із ретрансляторами став невеликою, але важливою перемогою. Мінськ відступив без удару. Це показало, що загроза української сили може працювати навіть там, де дипломатія довго залишалася обережною. Але це також підняло ставки: наступного разу Лукашенко може опинитися під сильнішим тиском Москви й мати менше простору для поступки.
У цій історії Білорусь не є повністю самостійним гравцем, але й не є безвольним інструментом Кремля. Лукашенко досі намагається рахувати ризики власного виживання. Саме це робить його обережним. Він може бути залежним від Путіна, але не хоче померти політично через чужу війну.
Та війна дедалі рідше залишає місце для напівпозицій. Якщо білоруська територія знову стане активним елементом російських ударів, Україна відповідатиме не на заяви Мінська, а на функцію його інфраструктури. Для Лукашенка це найнебезпечніший сценарій: бути втягнутим у війну не урочистим рішенням, а ланцюгом поступок, які одного дня перетворять Білорусь із тилу Росії на поле української відповіді.
