О 3:40 ранку 77-річна Ніна Іванова вийшла з підвалу в Лимані разом із двома доньками. Вони вдягли зручне взуття, взяли полегшені рюкзаки та рушили дорогою, якою до безпечнішої території потрібно було пройти майже 15 кілометрів. Над містом уже могли з’явитися дрони, а після світанку зазвичай посилювалися обстріли.
Залишатися було не набагато безпечніше. Російські позиції наблизилися до міста приблизно на два кілометри, Лиман регулярно атакували керованими авіабомбами та безпілотниками. Будинок Іванових був зруйнований, чоловік Ніни помер після тривалої хвороби, а родина місяцями жила в підвалі багатоповерхівки.
У якийсь момент вибір звівся до двох небезпечних варіантів: чекати наступного удару під землею або спробувати вийти пішки. Повноцінні цивільні евакуаційні групи вже не могли регулярно заходити в найбільш небезпечні райони міста. Дороги прострілювалися, а присутність FPV-дронів робила автомобіль помітною і вразливою ціллю.
Рішення визрівало не за один день. За словами Іванової, одним із моментів, після яких залишатися стало психологічно неможливо, було побачене на вулиці тіло людини. До того її сім’я пережила руйнування будинку, смерть сусідів і місяці життя без нормального опалення, води, зв’язку та звичних поставок продуктів.
Аналіз «Дейком» показує, що історія Іванових — не виняткова пригода, а крайній прояв нової реальності евакуації поблизу фронту. Насичення неба ударними й розвідувальними дронами поступово скорочує відстань, на якій автомобільна евакуація може вважатися прийнятно безпечною.
Історію родини докладно реконструювали журналісти The New York Times після розмов із жінками вже в евакуаційному центрі у Слов’янську. Їхній маршрут показує, як технологічна зміна війни перетворює останні кілометри між цивільною людиною та евакуаційною машиною на найнебезпечнішу частину порятунку.
Ніна та її чоловік Борис прожили в Лимані десятиліття. Тут виросли їхні діти, тут стояв будинок родини на вулиці Мічуріна. До великої війни Лиман із населенням близько 20 тисяч людей був важливим залізничним вузлом Донбасу, через який проходили колії та дороги до інших міст регіону.
У травні 2022 року місто захопили російські війська. Через п’ять місяців українські сили повернули Лиман під свій контроль, але лінія фронту не відійшла настільки далеко, щоб місто могло повернутися до нормального життя. Обстріли не припинялися, а згодом російські війська знову почали поступово наближатися.
Минулої осені ситуація різко погіршилася. Через небезпеку припинилися регулярні гуманітарні поставки. 17 грудня удар зруйнував дах будинку Іванових і вибив вікна. Через два дні інше влучання фактично знищило вітальню. Родина на той час уже ховалася разом із сусідами у підвалі п’ятиповерхівки.
У холодному укритті люди спали під кількома ковдрами, не знімаючи курток і шапок. Їжу з залишків гуманітарної допомоги готували на відкритому вогні, облаштованому на цеглинах. Для Бориса Іванова, який протягом восьми років був прикутий до ліжка, такі умови стали останніми місяцями життя.
79-річний чоловік помер 12 січня. Через бойові дії родина поховала його просто у дворі. У березні загинули ще двоє людей, які жили разом з Івановими в укритті: одного вбив удар, другого — наступного дня, коли він намагався викопати могилу для загиблого сусіда.
Навесні обстановка навколо Лимана продовжила ускладнюватися. FPV-дрони дедалі сильніше впливали не лише на пересування військових, а й на можливості евакуації. Українські медики на Лиманському напрямку цього серпня повідомляли, що через активність російських дронів навіть евакуація поранених іноді займає не години, а дні.
Іванови довго не наважувалися піти. Запаси скорочувалися, міський голова закликав людей залишати небезпечну територію, інші мешканці вже пробували виходити пішки. 23 травня жінки вирішили, що чекати далі вони більше не можуть, і вперше спробували самостійно дістатися з міста.
Перша спроба закінчилася поверненням. Група дісталася лісу, але побачила попереду вирви, повалені дерева та майже непрохідну місцевість. Через три години блукань ставало світліше, а разом зі світанком зростав ризик обстрілів. Виснажені жінки повернулися до підвалу тією самою дорогою.
Після невдачі вони вирішили зменшити вагу речей. З рюкзаків виклали спортивний одяг, скоротили запас білизни та залишили лише найнеобхідніше. За два дні до нової спроби Ніна майже не спала. Вона розуміла, що цього разу повернення може означати, що третьої нагоди вже не буде.
У другу дорогу разом із Ніною вийшли доньки Ольга, 54 років, і Тетяна, 53 років, їхня знайома та ще одна сім’я з підвалу. Серед них був 31-річний чоловік із двома уламками в спині після попереднього удару. Рюкзаки й двох котів розмістили на велосипедах, які котили поруч.
Цього разу група обрала довший обхідний маршрут. Вони проходили повз зруйновані будівлі й розбиту залізницю, далі — через вигорілий ліс і дорогу з вирвами. Навколо залишалися рештки знищених автомобілів та військової техніки — фізичні позначки того, що цей шлях уже не раз опинявся під ударом.
Зупинятися боялися навіть заради води. У небі працювали дрони, а після сьомої ранку ризик артилерійських ударів зазвичай зростав. Поранений чоловік із групи рухався повільніше. Іванова згадувала, що наприкінці маршруту вже ледве трималася на ногах і постійно втрачала рівновагу від виснаження.
Антидронові сітки над окремими ділянками дороги не давали відчуття повної безпеки. Під ними стояли пошкоджені машини. Люди знали про інших мешканців Лимана, які загинули, намагаючись пройти цією дорогою. У такій обстановці майже 15 кілометрів перестають бути звичайною дистанцією й перетворюються на години постійного ризику.
Через чотири години двадцять хвилин попереду з’явився Сіверський Донець. На березі на групу чекали українські військові, яких попередили про вихід цивільних. Жінкам дали воду й наказали сховатися в кущах, доки готували переправу через річку на невеликому човні.
Спочатку на інший берег відправили речі та котів. Потім цивільних переправляли по двоє, одягнувши на них бронежилети. Човен тягнули через воду за допомогою мотузок. Після кількох годин дороги саме ця коротка переправа налякала Ніну настільки, що вона пізніше зізналася донькам: якби знала про неї заздалегідь, могла б не наважитися йти.
На протилежному березі маршрут не завершився. Жінки підіймалися слизьким схилом, після чого військові посадили їх на квадроцикли. Ті вивезли групу через ліс до дороги, де вже можна було використати звичайніший транспорт і доставити людей до евакуаційного центру у Слов’янську.
Близько десятої ранку вони були в безпечнішому місці — у бруді, виснажені й майже не здатні їсти. Гарячий душ став для них першим за багато місяців. Тетяна зателефонувала родичам і вперше змогла коротко перелічити те, що сталося за час без зв’язку: смерть батька, поховання у дворі, зруйнований будинок і майже 15 кілометрів дороги.
На тлі цієї історії офіційні цифри евакуації з Донеччини набувають іншого змісту. Ще наприкінці липня в 19 громадах, віднесених до зони активних бойових дій, залишалися близько 13 тисяч людей. Лише за частину липня область залишили або були евакуйовані 7,8 тисячі жителів.
Українським підрозділам уже доводиться шукати технічні альтернативи там, де машина з людьми стає надто помітною ціллю. У травні на Лиманщині чотирьох літніх цивільних, серед яких була поранена жінка, вивозили в три етапи: наземним роботизованим комплексом, човном, а потім передавали медикам.
У серпні щоденні масштаби евакуації з Донеччини залишалися значними. Наприклад, лише за одну добу перед 15 серпня з лінії фронту в області вивезли 671 людину, зокрема 114 дітей. Це вже не серія одиничних операцій, а постійний рух населення на захід у міру того, як зона небезпеки розширюється.
Водночас історія Іванових показує межу цієї системи. Евакуаційний автобус може забрати людину лише там, куди він здатен доїхати. Коли останні кілометри дороги контролюються дронами, цивільним доводиться діставатися до точки евакуації пішки, на велосипедах, човнах або за допомогою дистанційно керованої техніки.
У 77 років Ніна Іванова пройшла цей маршрут не тому, що вважала його безпечним. Навпаки, вона оцінювала свої шанси приблизно однаково — залишитися живою в підвалі або на дорозі. Після місяців обстрілів, смерті чоловіка й руйнування дому різниця між двома ризиками для неї майже зникла.
Коли вона вже перебувала у Слов’янську, Іванова сформулювала результат простіше: «Ми вирвалися з пекла». За цією фразою — майже 15 кілометрів дороги. Але ще більше — нова географія війни, в якій відстань до порятунку вимірюється не лише кілометрами, а й тим, скільки відкритого неба людині доведеться пройти під дронами.
