Президент США Дональд Трамп та російський правитель Володимир Путін опинилися у ситуації, яку навряд чи планували на початку своїх військових кампаній. Обидва розраховували на те, що масштаб переваги їхніх держав дозволить швидко досягти поставлених цілей. Однак реальність виявилася значно складнішою.
Саме цю паралель проводить CNN, аналізуючи ситуацію навколо війни Росії проти України та американського конфлікту з Іраном. За оцінкою видання, обидва лідери зіткнулися з однією фундаментальною проблемою: військова перевага сама по собі не гарантує швидкої перемоги, якщо противник готовий чинити тривалий опір і використовує асиметричні методи боротьби.
Символічним моментом цього тижня став приїзд директора Центрального розвідувального управління США Джона Реткліффа до Москви. За даними CNN, його візит відбувався на тлі складної ситуації навколо російської війни проти України. Сам факт такого контакту привернув увагу, оскільки Вашингтон і Москва продовжують залишатися суперниками, але водночас змушені підтримувати певні канали комунікації.
Трамп, зі свого боку, назвав зустріч Реткліффа з російським колегою звичайною практикою. Американський президент заперечив повідомлення про якесь особливе послання для Кремля та наголосив, що керівники американської та російської розвідок періодично контактують.
Однак за дипломатичними формулюваннями залишається значно масштабніша проблема.
Війна, яка мала завершитися швидше
На початку військових кампаній і Москва, і Вашингтон виходили з припущення, що їхня перевага буде достатньою для досягнення результату. Але Україна та Іран продемонстрували, наскільки сильно сучасна війна може змінитися під впливом технологій, мобільності та нестандартної тактики.
CNN звертає увагу на те, що Україна та Іран використовували асиметричні підходи, які дозволяли завдавати серйозних проблем противнику, незважаючи на значно менші ресурси. Одним із ключових елементів цієї нової моделі стали безпілотні системи.
Дрони докорінно змінили уявлення про співвідношення сил на полі бою. Вони дозволили відносно недорогими засобами виявляти позиції, коригувати удари, атакувати техніку та створювати постійну загрозу для значно дорожчих військових систем.
Це важливий урок сучасних конфліктів: величезний військовий бюджет, авіація, ракети, флот та інші високотехнологічні системи не гарантують автоматичної перемоги над противником, який здатен швидко адаптуватися.
Саме тут і виникла головна проблема для Путіна.
Російське керівництво неодноразово демонструвало готовність продовжувати війну, попри величезні людські та матеріальні витрати. Проте чим довше триває конфлікт, тим складніше пояснювати суспільству, чому початкові цілі досі не досягнуті.
CNN нагадує про оцінки Центру стратегічних і міжнародних досліджень, згідно з якими російські втрати за роки війни могли перевищити 1,4 мільйона людей убитими, пораненими або зниклими безвісти. Для будь-якої держави подібні цифри є колосальним навантаженням.
Але проблема полягає не лише у статистиці.
Чому Путіну дедалі складніше відступити
Для Кремля війна давно перестала бути лише питанням військової операції. Вона стала частиною політичної конструкції, на якій значною мірою тримається образ Путіна як сильного лідера.
Відмова від максималістських цілей означала б необхідність пояснювати, чому роки бойових дій, величезні витрати та людські втрати не привели до результату, який Москва обіцяла на початку.
Саме тому завершення війни для Путіна є набагато складнішим завданням, ніж просто припинення бойових дій.
Йому необхідно створити умови, за яких зупинка війни могла б бути представлена не як поразка, а як досягнення. І чим довше Кремль підвищує ставки у своїй риториці, тим менше простору залишається для компромісу.
Це і є своєрідна політична пастка.
Відступити складно, але й продовжувати війну без чіткої перспективи завершення перемогою стає дедалі дорожче.
Трамп опинився у схожій ситуації
На перший погляд, порівнювати війну Росії проти України з американською кампанією проти Ірану було б неправильно. Масштаб, характер бойових дій та політичні обставини відрізняються.
CNN саме тому підкреслює, що паралелі між Путіним і Трампом мають свої межі.
Трамп не повторив найбільшої помилки російського керівництва у вигляді масштабного залучення сухопутних сил до затяжної війни. США також значно обережніше ставляться до ударів по цивільному населенню та критичній інфраструктурі.
Проте Вашингтон також зіткнувся з проблемою, яку неможливо вирішити лише демонстрацією військової сили.
Війна з Іраном триває вже шість місяців. А це означає, що конфлікт, який міг розглядатися як обмежена військова кампанія, поступово перетворюється на довготривале протистояння.
Причому ситуація переходить далеко за межі безпосередніх ударів. На перший план виходить економічний тиск, санкції та спроба позбавити противника можливості продовжувати боротьбу.
Для Трампа це створює серйозну політичну проблему.
Його образ значною мірою пов'язаний із заявами про здатність швидко укладати угоди та завершувати конфлікти. Якщо війна затягується на місяці, а її завершення не проглядається, виникає очевидне питання: наскільки ефективною виявилася стратегія, яка мала привести до швидкого результату?
Помилки теж мають ціну
Ще одна важлива частина аналізу CNN стосується помилок американської кампанії.
Видання нагадує про удар по іранській школі в лютому, внаслідок якого загинули майже 200 людей, серед яких були діти та дорослі. За даними матеріалу, трагедія могла бути пов'язана із використанням застарілих розвідувальних даних.
Особливо гостро це питання звучить саме зараз, коли Вашингтон намагається перейти від безпосередніх військових дій до масштабного економічного протистояння.
Будь-яка помилка у такій ситуації має не лише гуманітарні, а й політичні наслідки. Вона може впливати на підтримку війни всередині країни, позиції союзників та готовність противника продовжувати переговори.
І тут Трамп стикається з тією ж фундаментальною проблемою, що й Путін: військова сила здатна створити тиск, але не гарантує політичного результату.
Москва не зацікавлена рятувати Трампа
Окремий парадокс полягає у тому, що Росія навряд чи має стратегічний інтерес допомагати американському президенту швидко завершити конфлікт з Іраном.
Для Кремля складнощі Вашингтона можуть бути корисними. Чим більше американських ресурсів, уваги та політичної енергії спрямовано на Близький Схід, тим складніше США концентруватися на інших глобальних проблемах.
Це створює ще одну перепону для дипломатичних домовленостей щодо України.
Якщо Москва погоджується на компроміс, вона повинна отримати достатньо вагомі політичні або територіальні дивіденди. Водночас Трамп не може нескінченно демонструвати готовність тиснути на Київ заради російських вимог, особливо якщо українська сторона не погоджується добровільно відмовлятися від своїх територій.
Саме це, за словами колишнього спецпредставника президента США з питань України Кіта Келлога, стало одним із важливих моментів у політиці Трампа.
Келлог заявляв, що американський президент не став особисто змушувати Володимира Зеленського добровільно передавати Росії Донбас або решту території Донецької області.
За його оцінкою, Путін міг розраховувати на зовсім інший сценарій — що Трамп чинитиме тиск на українського президента і домагатиметься поступок Києва.
Цього не сталося.
Пастка сильного лідера
У випадку Путіна та Трампа існує ще одна спільна риса — політичний образ.
Обидва лідери будують значну частину своєї популярності навколо демонстрації сили, здатності нав'язувати свою волю та протистояти зовнішньому тиску.
Для такого типу політичного лідерства поразка є особливо небезпечною не лише через військові наслідки. Вона може поставити під сумнів сам образ керівника, який нібито завжди контролює ситуацію.
Тому кожен наступний крок може ставати складнішим.
Завершити війну без досягнення заявлених цілей — ризиковано. Продовжувати її — дорого. Підвищувати ставки — небезпечно. А погоджуватися на компроміс — означає визнати, що початковий план не спрацював повністю.
У цьому і полягає справжня пастка.
Історія вже неодноразово демонструвала, наскільки важко великим державам визнавати стратегічні невдачі. США пережили болісний досвід В'єтнаму та Афганістану. Росія також має власний досвід затяжних конфліктів, у яких військова перевага не перетворювалася автоматично на політичну перемогу.
Українська війна стала ще одним нагадуванням про це правило.
Чим усе може закінчитися
Найскладніше питання полягає не в тому, хто має більше ракет, літаків чи грошей. Головне — хто першим зможе сформувати політичну конструкцію, яка дозволить припинити війну без руйнівного удару по власній репутації.
Путіну необхідно переконати російське суспільство, що багаторічна війна не була марною.
Трампу потрібно продемонструвати американському суспільству, що тривала військова кампанія проти Ірану все ж привела до конкретного результату.
І в обох випадках недостатньо просто припинити стрілянину.
Потрібна політична історія, яку можна буде продати виборцям і прихильникам як успіх.
Саме тому, за логікою аналізу CNN, обидва лідери можуть опинитися у ситуації, коли продовження війни здається поганим варіантом, але швидке завершення — ще небезпечнішим.
Парадокс сучасних конфліктів полягає в тому, що найбільшу військову силу іноді має не той, хто здатен завдати найпотужнішого удару, а той, хто здатен довше витримувати тиск і не дозволити противнику нав'язати йому сценарій завершення війни.
Україна та Іран продемонстрували саме цю зміну правил.
І тепер перед Путіним і Трампом стоїть питання, відповідь на яке набагато складніша за наказ про початок військової операції: як вийти з війни так, щоб не виглядати переможеним?
Саме на цьому етапі сила армії вже перестає бути єдиним визначальним фактором. На перший план виходять дипломатія, економіка, внутрішня політика та здатність лідера вчасно змінити власну стратегію.
І поки цього рішення немає, обидва продовжують залишатися заручниками конфліктів, які самі зробили частиною своєї політичної спадщини.
