Після силової операції США у Венесуелі політичний центр ваги різко зсунувся. Дональд Трамп фактично показав, що не збирається передавати кермо країни венесуельській опозиції, навіть якщо та роками ставила на Вашингтон.
У суботу Трамп публічно заявив, що Марії Коріні Мачадо буде “дуже важко” взяти владу. Він назвав її “дуже милою жінкою”, але додав, що вона “не має підтримки” всередині Венесуели, необхідної для контролю.
Це прозвучало як холодний душ, бо ще нещодавно Вашингтон у публічних оцінках робив ставку саме на її рух. Упродовж місяців американські чиновники наполягали: перемога опозиційного кандидата на виборах 2024 року була реальною.
У тій моделі ключовою фігурою вважався не сам рух, а його “сурогат” — Едмундо Гонсалес. Саме його у Вашингтоні називали правомірним переможцем голосування 2024, тим, хто мав би стати легітимним президентом.
Марко Рубіо раніше описував Мачадо як уособлення стійкості й патріотизму. Ці компліменти формували очікування: якщо режим Мадуро впаде, у вікно можливостей увійде опозиція, а США це підтримає політично й дипломатично.
Мачадо, зі свого боку, цілий рік інвестувала у персональну лінію з Трампом. Вона обережно будувала позицію так, щоб не конфліктувати з його міграційною політикою щодо венесуельських мігрантів і не давати підстав звинуватити її в “антиамериканізмі”.
Вона також не критикувала американський силовий тиск у Карибському регіоні. Навпаки, її риторика вписувалася в рамку Білого дому про зв’язки режиму з наркотрафіком, а операції США вона трактувала як необхідний перелом.
Кульмінацією символічної ставки стала Нобелівська премія миру, яку в тексті названо її нагородою: у жовтні Мачадо присвятила відзнаку Трампу, підкресливши його “вирішальну підтримку”. Це був сильний жест політичної лояльності.
Після оголошення про захоплення Ніколаса Мадуро вона відреагувала миттєво. У повідомленні, оприлюдненому на X, Мачадо привітала крок США й написала, що готова очолити країну та “взяти владу”, посилаючись на мандат.
Але майже одразу стало видно: Вашингтон не збирається робити її головною ставкою. Приблизно за дві години після її заяви Трамп, відповідаючи на питання журналістів, сказав, що з нею не розмовляв — і це прозвучало показово.
Ще промовистіше, що він навіть не згадав Едмундо Гонсалеса. Для опозиційного табору це означає втрату публічної “доріжки легітимності”, яку США раніше прокладали заявами про нібито вкрадену перемогу на виборах 2024.
Натомість Трамп переключився на іншу фігуру — Делсі Родрігес, колишню віцепрезидентку Мадуро. У його версії подій саме з нею його уряд веде розмови про управління країною і “перезапуск” Венесуели.
На пряме питання репортера, чи працюватимуть США з віцепрезиденткою Венесуели, Трамп відповів, що “Марко” займається цим напряму. Він послався на Рубіо та сказав, що той уже мав розмову з Родрігес.
Далі пролунала фраза, яка змінила рамку: Родрігес, за словами Трампа, “готова робити те, що необхідно, щоб зробити Венесуелу великою знову”. Це означає не підтримку опозиції, а спробу домовлятися з верхівкою старої системи.
Для Мачадо це майже найгірший сценарій: США забирають силовий контроль, але політичний перехід хочуть організувати через фігуру з апарату Мадуро. У такій конструкції опозицію можна використати як фон, але не як центр рішень.
Команда Мачадо та Гонсалеса на момент публічних заяв Трампа не дала швидкого коментаря. Та сама пауза виглядає як ознака шоку: ще вранці можна було вірити, що “вікно влади” відкривається саме для опозиції.
Біографічний контекст Мачадо тут важливий. Вона — консервативна політикиня, колишня депутатка з заможної родини, а її зв’язки з Вашингтоном тягнуться близько двох десятиліть. Це завжди робило її “зрозумілою” для США.
Саме вона, за описом, мобілізувала мільйони виборців на підтримку Гонсалеса у 2024 році. Утім режим Мадуро, попри оцінки незалежного монітора, результат проігнорував і залишився при владі, не визнавши поразки.
Після цього Гонсалес змушений був виїхати до Іспанії, а Мачадо — піти в підпілля. Вона регулярно виходила на зв’язок через відео, підтримуючи наративи Трампа про два наркокартелі та навіть про вплив режиму на американські вибори.
На початку грудня вона з’явилася в Осло на церемонії Нобелівської премії миру. Це створило ілюзію, що її міжнародний статус зростає, а дипломатичний капітал стане “валютою” під час переходу влади у Каракасі.
Далі з’явилися повідомлення про її травму: злам хребця під час виїзду з Венесуели та лікування. Помічник писав, що вона залишила Осло й проходить медичні консультації для повного відновлення, але її місцеперебування не розкривали.
Паралельно Гонсалес теж залишався у медійному полі: він був в Осло, згодом з’явився на Женевському саміті з прав людини й демократії. Також згадувалося, що у травні він коротко госпіталізувався через різке падіння тиску.
У сумі це пояснює, чому Трамп міг вважати опозиційний табір слабким з точки зору оперативного контролю. Коли лідери в підпіллі або за кордоном, а країна розгойдана силовою операцією, США шукають того, хто реально тримає важелі.
Вибір Родрігес як “каналу” — це ставка на адміністративну безперервність. Для США це зручно: можна отримати виконання наказів без повного демонтажу апарату. Але для венесуельської опозиції це виглядає як зрада очікувань.
Є ще одна причина: так легше знімати ризики хаосу. Опозиція може принести політичну легітимність, але не гарантує керованість силовиків і державних служб. Людина з системи, навпаки, може гарантувати накази, але не довіру.
Заява Трампа про “відсутність підтримки” Мачадо всередині країни також б’є по її капіталу на майбутнє. Вона довго будувала образ єдиного центру опору, і тепер його публічно знецінили словами президента США.
Для регіону це сигнал: Вашингтон може змінити рамку в один день — від підтримки опозиції до переговорів із другою особою режиму. Це посилює недовіру до будь-яких гарантій США й робить латиноамериканські еліти обережнішими.
Для самої Венесуели це відкриває токсичну конкуренцію двох “мандатів”: опозиційного — через вибори 2024, і бюрократичного — через контроль держави. Якщо США підуть через бюрократію, опозиція ризикує залишитися без реального важеля.
У короткій перспективі головна інтрига — чи зможе Мачадо повернутися в гру, якщо її відсунули від переговорного столу. У середній — чи не перетвориться “перехід” на ребрендинг старої системи під американським дахом.
У підсумку, адміністрація Трампа демонструє прагматизм без сентиментів: вона відмовляється “ставити” на Марію Коріну Мачадо, навіть попри її підтримку, і шукає виконавця всередині режимної вертикалі. Це змінює майбутнє опозиції.
