Пів року після початку другого президентського терміну Дональд Трамп вивів тарифну політику на новий рівень, перетворивши її на інструмент примусу у війні та дипломатії. Офіційно він прагне змусити Росію погодитися на припинення вогню в Україні, проте удари його економічної стратегії припадають не на Москву безпосередньо, а на країни, що з нею торгують.
Трамп погрожує “дуже суворими митами” партнерам Росії, використовуючи їх як непрямий спосіб економічно тиснути на Кремль. Прикладом стала Індія, яка продовжує купувати російську нафту, попри санкції Заходу. Наказом президента США мита на індійські товари зросли до рекордних 50%, що одразу ж вдарило по американських імпортерах та споживачах.
Не обійшлося й без Латинської Америки: у липні тарифи на бразильські товари піднялися до 50% — офіційно через політичну справу проти Жаїра Болсонару, давнього союзника Трампа. Подібний підхід вже застосовувався до Мексики, Канади, Таїланду та Камбоджі, де тарифні погрози супроводжувалися вимогами щодо міграційної чи прикордонної політики.
Аналітики відзначають, що у версії Трампа мита виконують роль санкцій — вони знижують конкурентоспроможність товарів на американському ринку, аби змусити інші країни змінити політику. Як пояснює старший науковий співробітник Stimson Center Емма Ешфорд, це — “частина тенденції до дедалі жорсткіших економічних заходів примусу США”, поряд із санкціями та експортним контролем.
Втім, на відміну від санкцій, які можуть відрізати країну від глобальної фінансової системи, мита впливають лише на торгівлю зі США, які займають близько 13% світового імпорту. Це означає, що багато держав можуть просто переорієнтувати експорт на інші ринки, зменшуючи ефект від американського тиску.
Іноді тарифні погрози працюють. На початку 2025 року Колумбія, після конфлікту з Вашингтоном щодо депортацій, погодилася приймати більше рейсів із громадянами, висланими зі США, після короткого тарифного протистояння. Та на більш глобальних фронтах, зокрема у війні Росії проти України, цей інструмент результату не дав: Кремль не згорнув наступ і навіть розширює бойові дії.
Індія відкрито ігнорує тарифний тиск, заявляючи, що продовжить закупівлю російської нафти. Це демонструє ключову слабкість стратегії Трампа: відсутність прямого удару по агресорові та можливість партнерів РФ компенсувати втрати.
Тарифна війна Трампа не лише викликає дипломатичну напругу, а й б’є по власній економіці США. Мита сплачують американські імпортери, перекладаючи витрати на кінцевого споживача. Це стимулює інфляцію та знижує конкурентоспроможність американських компаній, особливо у секторах, залежних від імпортних компонентів — від харчової промисловості до високотехнологічних виробництв.
Крім того, критики вказують на відсутність у Держдепартаменті достатньої кількості фахівців з економічної та енергетичної політики через кадрові чистки. Це послаблює здатність уряду прогнозувати довгострокові наслідки тарифної дипломатії.
Сьогодні тарифний тиск напряму вплітається у дипломатичну гру навколо війни в Україні. Замість посилення санкцій проти російської енергетики, Трамп воліє бити по її покупцях, сподіваючись через них вплинути на Кремль. Однак експерти попереджають: така стратегія радше розколює союзників, ніж змушує Путіна до поступок.
До того ж, у випадку з Бразилією тарифний інструмент набув виразного особистого забарвлення, оскільки використовується для тиску на судову систему в інтересах союзника Болсонару — що викликає питання про змішування державної політики з приватними політичними цілями.
Трамп бачить США як “найбільший у світі торговий центр” і вважає, що доступ до нього — головний важіль впливу. Проте реальність складніша: мита — це радше інструмент політичного тиску з обмеженим ефектом у глобальному масштабі.
Для України ключове питання полягає в тому, чи зможе така стратегія хоч якось стримати Росію, чи вона перетвориться на елемент внутрішньополітичного піару Білого дому. У найближчі тижні стане зрозуміло, чи тарифна дипломатія справді працює, чи це лише дорогий інструмент символічного тиску.
