Польща й Україна знову опинилися в точці, де історична пам’ять перестає бути лише справою минулого. Рішення польського президента Кароля Навроцького позбавити Володимира Зеленського Ордену Білого Орла перетворило давню травму на гостру політичну кризу.
Формальним приводом став указ Зеленського від 26 травня про присвоєння Окремому центру спеціальних операцій «Північ» почесного найменування, пов’язаного з УПА. У Польщі ця абревіатура залишається не символом визвольної боротьби, а назвою болючої сторінки масових убивств поляків на Волині та в Східній Галичині.
Орден, який Зеленський отримав у 2023 році від Анджея Дуди як знак вдячності за оборону України та внесок у безпеку Європи, за кілька днів став предметом демонстративного розриву. Київ відповів поверненням нагород і різкими оцінками польського кроку.
За попереднім аналізом Дейком, небезпека цієї кризи полягає не в одному указі й не в одному ордені. Вона в тому, що політичні еліти двох держав почали переносити суперечку про минуле в простір воєнної сучасності, де кожна помилка швидко стає інструментом для третьої сторони.
Саме тому Дональд Туск спробував зупинити ескалацію. Польський прем’єр назвав втягування політиків Польщі й України в такий конфлікт стратегічною помилкою, яка шкодить обом сторонам — бізнесово, геополітично й репутаційно. Його формула була холодною: у політиці помилка буває гіршою за злочин.
Туск говорить не як нейтральний коментатор. Його уряд будує польську роль у Європі навколо підтримки України, зміцнення східного флангу НАТО й повернення Варшави до центру рішень ЄС. Конфлікт із Києвом б’є саме по цій конструкції, роблячи її заручницею внутрішньої польської боротьби.
Навроцький, навпаки, діє в логіці політики пам’яті, де жест часто важить більше за дипломатичну ціну. Для значної частини польського суспільства тема Волині не є архівною. Це родинна пам’ять, невиплакана травма й питання державної гідності, яке неможливо знецінити вимогами воєнної солідарності.
Але українська оптика інша. Для Києва, який четвертий рік живе в умовах великої війни Росії проти України, символи військової традиції пов’язані передусім із безперервністю спротиву. У цій логіці назва підрозділу стає знаком боротьби за незалежність, а не наміром образити Польщу.
Проблема в тому, що обидві логіки правдиві для своїх суспільств і майже несумісні в дипломатичному жесті. Саме тут державна політика має відрізнятися від емоційної реакції. Вона не скасовує пам’яті, але не дозволяє пам’яті руйнувати безпекову необхідність.
Польсько-українські відносини давно вийшли за межі двосторонньої дипломатії. Через Польщу проходять логістика, гуманітарна підтримка, політичне представництво українського питання в Європі. Варшава стала тилом українського спротиву, а Україна — ключовим елементом польської безпеки.
Тому ця сварка має ціну, яку не видно в заголовках. Вона ускладнює переговори про відбудову України, дратує союзників, створює простір для популістів і підживлює втому від війни. Для бізнесу це сигнал ризику, для дипломатії — сигнал нестабільності, для Москви — готовий матеріал для пропаганди.
Туск намагається зменшити втрати, але його маневр вузький. Він не може ігнорувати польську історичну чутливість, бо тоді втратить моральний ґрунт у власній країні. Водночас він не може дозволити, щоб історична образа стала політичним тараном проти союзу з Україною.
Київ також має зробити висновок. У війні символи мобілізують армію й суспільство, але за межами країни вони читаються інакше. Особливо там, де пам’ять про Другу світову війну не є абстракцією, а частиною національної ідентичності й політичної легітимності.
Варшава, зі свого боку, ризикує підмінити справедливу вимогу історичної правди політичним покаранням союзника, який веде війну за власне існування. Держава може вимагати поваги до жертв, але має відрізняти цю вимогу від жестів, які послаблюють спільний фронт.
Вихід із цієї кризи не лежить у взаємних демонстраціях. Він лежить у прямих переговорах президентів, роботі істориків, продовженні ексгумацій, спільних формулюваннях пам’яті й відмові перетворювати найболючіші сторінки минулого на інструмент поточної політики.
Орден Білого Орла був задуманий як символ найвищої довіри. Тепер він став знаком того, наскільки крихкою може бути довіра між союзниками, коли пам’ять і безпека починають змагатися між собою. Для Польщі й України це не привід розійтися. Це попередження, що стратегічна помилка вже почалася.
