У сучасній Росії навіть затишна книгарня перетворюється на поле бою, де стикаються російська цензура, страх влади перед ідеями та впертість людей, які не хочуть відмовлятися від права на читання. Після вторгнення в Україну посилилася воєнна цензура, і книжковий ринок Росії швидко втрачає простір для вільної думки.
Одним із символів цієї боротьби став магазин «Підписні видання» у центрі Санкт-Петербурга. Колись невелика радянська крамниця виросла до багатоповерхового культурного центру з кав’ярнями, сувенірним відділом та власними видавничими проєктами. Магазин став місцем зустрічі молодих інтелектуалів та міських активістів.
Торбинки з його логотипом і дотепними фразами впізнають у різних країнах, а сама крамниця потрапила до міжнародного рейтингу «150 книжкових магазинів, які варто відвідати до смерті». Для багатьох петербуржців вона стала символом покоління, що намагається зберегти свобода слова всупереч державному тиску.
Однак цей успіх обернувся проблемою. Після 2022 року влада методично закручує гайки в культурній сфері, а у 2025-му особливу увагу звернула саме на книжки. Книгарні, видавництва та перекладачі опинилися у сірій зоні, де кожен наклад може стати приводом для обшуку чи суду.
Репресивна хвиля зачепила не лише великі видавництва, а й незалежні проєкти. У травні силовики прийшли до Popcorn Books та Individuum, відомих прогресивним асортиментом. Трьох співробітників звинуватили в «екстремізмі» через видання книжок про ЛГБТК+ рух, а їхні офіси перетворили на об’єкти показового тиску.
Під приціл потрапили й самі книгарні. Московський «Фаланстер» отримав штраф, а по країні почалися перевірки, під час яких інспектори буквально «прочісують» полиці. Особливо уважно відстежуються ЛГБТК+ книжки, нон-фікшн про сучасну політику, антивоєнні есеї та переклади західних філософів і публіцистів.
«Підписні видання» були оштрафовані за продаж книжок Сьюзен Зонтаг «Проти інтерпретації» та «Про жінок», а також «Everybody» Олівії Ленг. Формально ці тексти не заборонені, але слідчі заявили, що в них нібито є «ознаки пропаганди нетрадиційних сексуальних відносин». Таке формулювання дозволяє вибірково бити саме по незалежні книгарні.
Історично російська цензура завжди балансувала між особистими вказівками й бюрократичними заборонами. У царські часи імператор міг бути «особистим цензором» поета, а за СРСР долю книжок вирішували партійні комісії. Сьогодні замість єдиного органу діє розмитий режим, де заборони й сигнали надходять фрагментарно й часто заднім числом.
У видавців та продавців немає єдиного списку заборонених тем. Вони живуть у режимі гри «Мінер», де кожне нове видання може виявитися «замінованим». Офіційно обмежуються «пропаганда ЛГБТК+», наркотики чи «сатаністський рух», але в практиці це легко розтягується до критики влади чи згадки про війну.
Перед видавничими домами постає вибір: відмовитися від «ризикованих» авторів, випускати книжки напівлегально або погодитися на відкриті купюри. Частина обирає найрадикальніший крок — друкувати текст із чорними чи сірими прямокутниками замість фрагментів, прикриваючи все, що може викликати підозру.
За кордоном таку практику часто називають співучастю в репресіях. Однак у середині Росії чимало редакторів вважають її формою протесту. Закреслені сторінки виглядають як засекречені урядові документи і постійно нагадують читачеві, що саме вилучає цензура. Книга стає візуальним свідченням втручання держави в приватне життя.
Редактори говорять, що кожна чорна смуга фіксує момент втрати, перетворюючи видання на «артефакт епохи». Для читача така книга – фактор недовіри до системи, але й підстава замислитися, чому держава боїться певних слів чи сюжетів. Так формується новий шар критичного сприйняття навіть серед лояльної аудиторії.
«Підписні видання» тривалий час були максимально відкритими щодо тиску. Книги авторів, оголошених «іноземними агентами», продавалися в целофані з ноткою вибачення на обкладинці. Покупцям пояснювали, що такі попередження – не маркетинг, а наслідок державної політики. Зараз навіть цей рівень прозорості стає небезпечним.
Під загрозою штрафів і кримінальних справ багато таких книжок просто зникають з полиць. Формально закон не забороняє продаж видань «іноземних агентів», але нові норми про «освітню діяльність» дозволяють карати авторів і видавців за будь-який публічний вплив. Книгарні змушені грати на випередження, очищаючи асортимент.
Попри це, попит на складні тексти лише зростає. На найвидніших полицях незалежних магазинів стоять книжки про тоталітаризм, пам’ять про злочини держави та досвід інших диктатур. Бестселерами стають мемуари про нацистську Німеччину, дослідження культури замовчування й есеї про колективну відповідальність суспільства за насильство.
Видавці, які працюють з-за кордону, відзначають: читачі легко розпізнають паралелі між історіями інших країн і нинішньою Росією. Навіть якщо на обкладинці написано «Німеччина» чи «Італія», поведінка бюрократії, мова пропаганди й заперечення злочинів звучать моторошно знайомо. Так поступово формується коло антивоєнні читачі.
«Підписні видання» розвинули особливу ідентичність та престиж як притулок ідей у дедалі жорсткіше контрольованій Росії — Нанна Хейтманн
Санкт-Петербург, місто Достоєвського й Набокова, завжди мав сильну книжкову традицію. Для багатьох мешканців візит до книгарні – це не просто покупка, а важлива частина щоденного маршруту. Люди приходять туди як у безпечний простір, де ще можна говорити про минуле й майбутнє без телевізійних лозунгів.
Критики називають такі місця «якорями нормальності». Вони утримують відчуття, що життя триває, попри політичні репресії та воєнну риторику. Книжкові клуби, невеликі лекції, авторські читання дають шанс відчути себе частиною спільноти, а не ізольованим споживачем у державі, що підозрює всіх.
Одна з петербурзьких підприємниць створила карту понад 180 незалежних російськомовних книгарень у Росії й за її межами. Так виникла неформальна мережа солідарності, де власники обмінюються досвідом, попереджають одне одного про нові перевірки та радяться, як уникати прямих зіткнень із законом. Це тиха форма спротиву.
За два дні до повномасштабного вторгнення в Україну вона разом з колегами вивісила у вітрині плакат «Мир світу» – старий радянський слоган, що раптом набув нового змісту. Протягом року напис давав антивоєнним відвідувачам відчуття, що вони не самі. Та зрештою вітрину обстріляли, а поліція фактично порадила зняти плакат.
Паралелі з радянським минулим звучать усе частіше. За СРСР легально продавалися лише книжки, схвалені партією, а інші тексти ходили в самвидаві у вигляді копій, переписаних від руки чи надрукованих на машинці. Сьогодні формально доступ до світової літератури залишається, але дедалі більше переходить в онлайн і закриті спільноти.
Читачі й далі знаходять способи отримати заборонені тексти. У кав’ярнях можна побачити людей з романом «Літо в піонерському галстуку» про кохання двох хлопців у таборі, який офіційно практично витіснений з ринку. Книга про ЛГБТК+ героїв продається в електронному вигляді, розходиться піратськими копіями й обговорюється у соцмережах.
Великі видавництва намагаються адаптуватися до нових реалій. Концерн Eksmo-AST інвестує мільйони в системи фільтрації й використовує A.I., щоб відловлювати фрагменти, які можуть потрапити під дію закону. Іноді під ніж купюр потрапляє понад 15 відсотків тексту, і сторінки перетворюються на суцільне мерехтіння чорних блоків.
Офіційна позиція видавництва звучить цинічно: мовляв, відкрите редагування чесніше, ніж непомітне вилучення абзаців «якщо їх ніколи не було». У підсумку книга стає не лише художнім твором, а й документом доби, який показує масштаб втручання влади. Проте автори часто сприймають це як примусову співпрацю з репресивною системою.
Незалежні книгарні намагаються залишатися просторами взаємної підтримки. Вони організовують зустрічі з письменниками, невеликі дискусійні клуби, дитячі читання – все це під постійним ризиком звинувачень у «неправильній» просвітницькій діяльності. Кожен захід ретельно обговорюється, щоб не перетнути невидиму межу.
Для багатьох містян такі магазини стали чи не єдиним публічним місцем, де ще можливі живі розмови про історію, культуру й майбутнє. Саме тут зберігається відчуття, що суспільство – це не лише телевізійна картинка, а й люди з різними думками. У цьому сенсі незалежні книгарні стають важливим антидотом проти політичні репресії.
У перспективі подальше посилення воєнної диктатури неминуче вдарить і по цих островах свободи. Проте досвід Петербурга показує, що навіть у найжорсткіших умовах знаходяться люди, готові захищати незалежні книгарні, розвивати локальні спільноти й шукати нові форми опору – від карт книжкових маршрутів до самвидав у Росії.
Саме між полицями, серед напівзаборонених обкладинок і закреслених сторінок, формується альтернативний наратив про країну. Це не образ імперії страху, яку намагається нав’язати пропаганда, а історія тихого, але впертого спротиву через читання й обговорення. Тут право на читання перетворюється на політичний жест.
І поки держава мріє про повну тишу й контроль над усіма каналами комунікації, у цих крамницях продовжують шелестіти сторінки, звучать дискусії й народжуються нові тексти. У майбутньому саме вони стануть доказом того, що російська цензура так і не змогла остаточно знищити свобода слова й внутрішню гідність читача.
