Атака 27 січня по вузлу біля Бродів зупинила прокачування нафти РФ до Угорщини й Словаччини, оголивши крихкість енергомаршрутів і політичні «подвійні стандарти».
Російський удар 27 січня вивів з ладу українську ділянку нафтопроводу «Дружба» і зупинив транзит російської нафти до країн Східної Європи. Про це заявив міністр закордонних справ Андрій Сибіга, оприлюднивши фото пожежі на інфраструктурі труби.
Парадокс у тому, що Україна й під час війни продовжує прокачувати російську нафту до Угорщини та Словаччини, хоча транзит російського газу припинила ще торік. Труба стала залишком радянської логістики, що досі тримає регіон на «вуглеводневій голці».
Нафтогаз 27 січня повідомляв про атаку на один зі своїх об’єктів, не називаючи локації, але влада Бродів попереджала про забруднення від горіння нафтопродуктів. Саме там «Дружба» стикується з вузлом, який впливає на нафтові поставки на захід.
За підрахунками редакції «Дейком», цей епізод важливий не обсягами прокачки, а сигналом: енергетична інфраструктура стала полем, де будь-який «випадковий» удар миттєво перетворюється на дипломатичний аргумент і тест на енергетичну безпеку Європи.
Російські удари по трубі, якою Росія заробляє на експорті, — рідкісний сюжет. Раніше зупинки частіше ставали наслідком атак України по російській території або аварій, після чого звучали протести Будапешта й Братислави.
Цього разу Сибіга публічно дорікнув: Угорщина не висунула претензій Росії й «не змогла вимовити слово “Росія”». У контексті санкцій проти Росії це виглядає як вибіркова принциповість — суворість до Києва й м’якість до Москви.
У відповідь глава МЗС Угорщини Петер Сійярто заявив, що проблема — в енергоживленні: мовляв, Київ має відновити електропостачання для роботи трубопровідної інфраструктури. Тобто дискусія з площини удару перейшла в площину «хто винен технічно».
Цей обмін репліками показує, як швидко аварія на трубі стає політичним торгом. Для Будапешта «Дружба» — гарантія дешевшої нафти й стабільності НПЗ; для Києва — болюча дилема між контрактними зобов’язаннями і мораллю війни.
Важлива й тиша навколо «дефіциту». Попри заяву про зупинку, у публічному просторі не було повідомлень про гострі проблеми з постачанням упродовж останніх тижнів. Це натякає на запас міцності — резерви, альтернативні маршрути чи швидке часткове відновлення.
Ключовий вузол цієї історії — нафтотермінал Броди й прилегла інфраструктура. Коли горить не лише «труба», а й об’єкти поруч, ризики розширюються: екологія, пожежна небезпека, логістичні затори й репутаційні втрати для України як транзитера.
У стратегічному вимірі «Дружба» — не просто маршрут, а нитка взаємозалежності, яку ЄС намагається перерізати. У 2025–2026 роках у Європі лунають заклики прискорити відмову від російської нафти, бо будь-який інцидент перетворюється на кризу.
Але Центральна Європа рухається повільніше: інфраструктура НПЗ і контрактні умови роблять Угорщину та Словаччину більш уразливими до збоїв. Саме тому вони прагнуть «страхуватися» політично — навіть якщо це шкодить спільній лінії ЄС.
Для України питання ще складніше: транзит — це і гроші, і важіль. Раніше «Дейком» аналізував, як угорський фактор навколо «Дружби» впливає на переговори й енергополітику регіону (21.08.2025). https://daycom.com.ua/news/naftoprovid-druzba-i-ugorskii-faktor-iak-viina-vplivaje-na-energeticnu-bezpeku-jevropi
Паралельно Росія посилила ракетні удари та атаки дронами по українській енергетиці: під вогнем електростанції й мережі, регіони отримують багатогодинні відключення. На цьому тлі слова Сійярто про живлення труби звучать як вимога «ремонтувати транзит» під обстрілами.
Саме тут проявляється енергетичний шантаж у двох напрямках. Москва б’є по українській генерації, піднімаючи ціну будь-якого відновлення, а окремі партнери тиснуть, аби Київ пріоритезував транзитні потреби над власною стійкістю.
Технічно «Дружба» потребує стабільного електроживлення для насосних станцій і вузлів контролю. Але політичний висновок простий: коли війна робить електрику дефіцитом, енергомаршрути стають заручниками фронтової ситуації, а не бізнес-планів.
Чому цей удар важливий для Європи? Бо він демонструє: навіть «старі» маршрути не мають імунітету. Сьогодні зупинка — інцидент, завтра — системний ризик, який може розхитати ціни, страхування перевезень і рішення щодо резервів.
Для України ж це аргумент у розмові про справедливі правила. Якщо Будапешт і Братислава очікують надійного транзиту, вони мають так само публічно вимагати від Москви не бити по критичних об’єктах — інакше це виглядає як політика «одних стандартів».
Найреалістичніший прогноз — подальша «сіра» стабільність: країни-отримувачі намагатимуться не драматизувати збої, а Україна — балансуватиме між контрактами й безпекою. Та кожна нова атака на енергетичну інфраструктуру скорочує простір для нейтралітету.
І нарешті, стратегічне запитання: чи не час ЄС закрити «вікно винятків», яке робить «Дружбу» політичним інструментом у руках тих, хто блокує спільні рішення? Поки труба існує як компроміс, війна гарантує повторення таких криз — незалежно від того, хто першим натиснув кнопку пуску ракети.
