Зміна суспільного настрою: критика як прояв відповідальності
З початку повномасштабної війни українське суспільство переживає унікальний період згуртованості, де будь-яка публічна дискусія про владу чи політику часто сприймається через призму безпеки та патріотизму. Проте дані свіжого опитування Київського міжнародного інституту соціології свідчать про важливий зсув: дедалі більше українців розуміють, що любов до своєї держави не виключає критичного мислення.
Як зазначають соціологи, вже 90% громадян вважають, що критикувати владу необхідно навіть у воєнний період. Це на 8 відсоткових пунктів більше, ніж навесні 2024 року. Така динаміка демонструє поступове відновлення демократичних інстинктів, притлумлених екстремальними умовами війни.
Критика, на думку респондентів, не є проявом слабкості держави чи підривом тилу. Навпаки, вона розглядається як інструмент контролю й самозахисту суспільства, спосіб уберегти країну від помилок, які можуть коштувати занадто дорого.
Лише 8% українців нині вважають, що владу не можна критикувати взагалі. І ця частка поступово зменшується — з 13% у 2024 році. Водночас більшість громадян не сприймає критику як безумовне заперечення дій уряду. Вони хочуть, щоб вона була глибокою, аргументованою і спрямованою на покращення, а не на деструкцію.
Таким чином, критика у сучасній Україні все частіше трактується не як загроза, а як форма зрілості суспільства, що вміє відокремлювати лояльність до держави від безумовної покори політичним лідерам.
Конструктив чи жорсткість: якою має бути критика
Опитування КМІС показує, що навіть серед тих, хто підтримує необхідність критики, існують різні підходи до її характеру. 58% респондентів переконані, що вона має бути виваженою і конструктивною, щоб не розхитувати суспільну стабільність. Натомість 32% наполягають, що лише жорстка й безкомпромісна критика здатна забезпечити чесність влади.
Цей розподіл демонструє певну еволюцію громадської свідомості. Якщо на початку війни переважав страх будь-якої дискусії, сьогодні більшість українців готові говорити про проблеми, але зберігаючи відповідальність за слова. У цьому контексті конструктивна критика сприймається як прояв зрілості й внутрішньої сили.
Для багатьох громадян слово «виваженість» стало синонімом не байдужості, а мудрості. Люди усвідомлюють, що деструктивна полеміка може стати знаряддям зовнішнього впливу, натомість чесна аргументована розмова допомагає суспільству ставати сильнішим.
Втім, прихильники жорсткої критики вважають, що саме безкомпромісність — це запорука реформ і гарантія, що помилки не залишаться безкарними. Для них критика — це не загроза, а елемент очищення системи, який не можна обмежувати жодними «патріотичними» рамками.
Таким чином, у суспільстві формується складна, але важлива рівновага між двома полюсами — розумною обережністю та громадянською безстрашністю. Обидва підходи сьогодні співіснують, утворюючи поле демократичного діалогу навіть у надзвичайних умовах.
Віра у боротьбу з корупцією: між оптимізмом і втомою
Окремий аспект дослідження КМІС стосується сприйняття антикорупційної політики. Станом на початок жовтня 2025 року 56% українців переконані, що в країні справді відбуваються спроби подолати корупцію. Це свідчить про поступове повернення довіри до інституцій, хоча показник все ще нижчий, ніж у 2023 році, коли оптимістично налаштованими були 59% респондентів.
Водночас 40% громадян залишаються песимістами. Вони вважають, що корупція вкорінена настільки глибоко, що навіть активна боротьба з нею не приносить відчутних результатів. Така оцінка демонструє втому частини суспільства від тривалих реформ, які часто супроводжуються гучними заявами, але не завжди конкретними змінами.
Проте важливо, що навіть серед скептиків переважає не апатія, а критичне прагнення впливати. 45% тих, хто вважає країну безнадійно корумпованою, виступають за безкомпромісну критику влади. Ще 46% вважають, що навіть у цьому питанні потрібен конструктивний тон. Це свідчить про те, що українці не втрачають інтересу до політики — вони хочуть бачити результат, а не лише риторику.
Така позиція говорить про глибоку громадянську зрілість. Люди не просто констатують недоліки, а прагнуть брати участь у їх подоланні. І саме критика — у будь-якій формі — стає механізмом контролю, що підтримує реформаторський тиск на систему.
Таким чином, боротьба з корупцією у свідомості громадян уже не асоціюється з зовнішнім примусом. Вона стає внутрішньою потребою — моральним імперативом, без якого неможливе оновлення держави.
Соціологія війни: як українці зберігають демократію
Війна неминуче змінює структуру суспільства, але дослідження КМІС доводить: навіть у надзвичайних обставинах українці не готові відмовлятися від демократичних принципів. Більшість опитаних визнають важливість критики як фундаменту відкритості влади, що відрізняє Україну від авторитарних сусідів.
Телефонне опитування, проведене з 19 вересня по 5 жовтня серед понад тисячі респондентів, показало стабільну репрезентативність вибірки, незважаючи на складні умови воєнного часу. Це дає підстави довіряти результатам і сприймати їх не як випадкову статистику, а як дзеркало глибоких суспільних тенденцій.
Критика влади у свідомості українців поступово набуває нової функції — не руйнувати, а зцілювати. Вона стає формою національної терапії, способом підтримати державу через чесність і вимогливість. Саме ця здатність до внутрішньої рефлексії є тим, що утримує суспільство від сповзання у безвідповідальність чи апатію.
Зміна ставлення до влади також відображає зростання довіри до себе — до власного голосу, своєї ролі у формуванні майбутнього. Українці дедалі менше сприймають державу як щось віддалене, і дедалі більше — як простір, за який вони самі відповідають.
Саме тому навіть у найважчі часи критика не втрачає сенсу. Вона не про зраду, а про турботу; не про слабкість, а про силу. Це — голос нації, що вчиться бути суб’єктом, а не об’єктом історії.
Підсумок: зрілість, яка тримає країну
Показники КМІС не просто фіксують суспільні настрої — вони свідчать про глибоку трансформацію української політичної культури. Критика влади перестає бути табу, навіть у часи війни. Вона стає ознакою зрілості, доказом того, що демократія в Україні не є формальністю, а живим процесом, який продовжує розвиватися попри всі випробування.
Тенденція до зростання критичного мислення — це не лише соціологічний факт, а й моральний показник. Вона означає, що українці не бояться правди, навіть якщо вона неприємна. І що вони готові брати на себе відповідальність за власну державу, а не перекладати її на плечі влади.
Цей внутрішній рух — від страху до самоповаги — і є тим, що сьогодні формує справжню силу України. Бо там, де люди не мовчать, навіть під час війни, — народжується свобода, яка не потребує нагадувань.
