Рішення Великої Британії та Франції визнати Палестинську державу — це не просто реакція на сучасну гуманітарну кризу у Газі. Це акт, який несе в собі потужний історичний резонанс. У центрі цієї історії — Сайкс-Піко: таємна угода між Британією та Францією 1916 року, яка сформувала кордони сучасного Близького Сходу. Для багатьох арабів ця угода стала символом зради і початком безперервного конфлікту.
В умовах, коли ізраїльсько-палестинське протистояння знову досягло критичної точки, європейські держави звертаються до історії, аби знайти моральне виправдання своїм крокам. Як зазначив міністр закордонних справ Великої Британії Девід Леммі, це «рука історії на нашому плечі».
Сайкс-Піко: початок конфлікту
Таємна угода Сайкса-Піко, укладена між Францією та Британією під час Першої світової війни, поділила арабські землі Османської імперії на сфери впливу, не враховуючи етнічні, релігійні чи племінні межі. Саме тоді був закладений фундамент для подальших конфліктів у Лівані, Сирії, Палестині та Ізраїлі. Ця угода, укладена без участі арабських лідерів, досі розглядається як приклад імперського цинізму.
У поєднанні з декларацією Бальфура 1917 року — документом, який підтримував створення «національного дому для єврейського народу в Палестині» — Британія поставила себе в центрі близькосхідного конфлікту. Попри обіцянки не порушувати права арабського населення, результатом стало зростання напруги, конфлікти та війни, що тривають донині.
Європейський поворот
Сьогоднішні заяви Франції та Великої Британії про намір визнати Палестинську державу не є лише жестом солідарності. Вони є спробою переглянути колоніальне минуле. Професор Оксфорду Юджин Роґан вважає, що «це шанс історичних гравців, які зіпсували ситуацію у минулому, виправити свої помилки». Він наголошує, що ізраїльська політика щодо Гази веде до «немислимих сценаріїв» і визнання Палестини може прокласти шлях до сталого співіснування.
Історія як політичний інструмент
У виступі на засіданні ООН Девід Леммі згадав Бальфурівську декларацію, з якої почалася офіційна підтримка створення єврейського дому. Та цього разу він акцентував увагу на другій частині документа, яка вимагала «не порушувати громадянські та релігійні права неєврейських громад». За словами Леммі, настав час виконати й цю обіцянку.
Однак, як наголошує історик Майкл Орен, Ізраїль виник не завдяки цій декларації, а всупереч їй. Він вважає, що теперішнє визнання Палестини є радше символічним жестом двох постколоніальних держав, які намагаються повернути собі вплив на Близькому Сході.
Франція: від союзника Ізраїлю до захисника Палестини
Франція в середині ХХ століття була найбільшим західним союзником Ізраїлю. Вона поставляла літаки Mirage та передала ядерні технології, що стали основою ізраїльської ядерної програми. Але після Шестиденної війни 1967 року Шарль де Голль наклав ембарго на поставки зброї Ізраїлю й переорієнтувався на арабський світ.
У 1970-х роках Франція стала першим західним партнером Організації визволення Палестини (ОВП). Це стало поворотним моментом у її політиці, і сьогоднішнє визнання Палестини — логічне продовження цієї лінії.
Вплив на регіон та міжнародну політику
Ініціатива Франції та Великої Британії має серйозні геополітичні наслідки. До них приєднались Канада, Мальта, Іспанія, Ірландія. Очікується, що понад 75% країн-членів ООН на Генеральній асамблеї у вересні підтримають резолюцію про визнання Палестини.
Такі кроки викликали різку реакцію в Ізраїлі. Прем’єр-міністр Біньямін Нетаньягу назвав їх загрозою для миру. Проте критики ізраїльської політики наголошують: якщо визнання не має значення — чому тоді така істерика?
Уроки імперії
Колишній французький посол в Ізраїлі Жерар Аро зазначив, що колоніальні держави довго не визнавали втрату свого впливу. «Ні Франція, ні Британія не зрозуміли, що епоха колоніалізму закінчилась. Вони поводились так, ніби досі всесильні», — зазначив дипломат. Саме цей наївний підхід до Близького Сходу призвів до трагедій, які тривають до сьогодні.
Рішення Європи визнати Палестину може стати початком нової політики щодо регіону, в основі якої — повага до народів, а не контроль над ними. Проте постає питання: чи зможуть ці жести змінити ситуацію на місцях, де тривають бомбардування, блокади й гуманітарна катастрофа?
Історія Сайкс-Піко показала: накреслені на мапі кордони без урахування народу неминуче ведуть до катастроф. Сьогодні Європа має шанс визнати це не лише словами, а діями. І, можливо, закласти нову модель — не імперської зверхності, а справжнього партнерства.
