3 січня 2026 року Дональд Трамп заявив, що США «будуть керувати» Венесуелою після операції, під час якої затримали президента Ніколаса Мадуро та його дружину. Конкретного плану управління він не озвучив, але прив’язав «перехід» до економіки й нафти.
Ця формула — зовнішнє управління — звучить як більше, ніж разовий рейд. Вона переносить історію в площину тривалої відповідальності США: хто ухвалюватиме рішення, як довго триватиме перехідний період, і що буде з суверенітетом та інститутами країни прямо.
За даними американських посадовців і репортажів, Мадуро мають доставити до Нью-Йорка, де його та родину судитимуть за справами про наркоторгівлю й зброю; згадується й нове/оновлене обвинувачення щодо «нарко-тероризму». Це ставить правосуддя в центр політики.
Саме на цьому наголосив віцепрезидент Джей Ді Венс. У дописі він назвав захоплення Мадуро законним і «необхідним», апелюючи до кількох американських індиктів за нарко-тероризм: мовляв, не можна уникнути суду лише тому, що живеш у палаці в Каракасі публічно.
Венс додав ще одну рамку — «вкрадена нафта». У його трактуванні адміністрація вважає, що Венесуела через націоналізацію незаконно відібрала американські нафтові поля, і тепер «stolen oil» має бути повернена США. Це зшиває силову дію з ресурсним інтересом.
У цьому ж ключі Трамп багато говорив про нафтові компанії США та відновлення нафтогазової інфраструктури. Він подавав це як ремонт і перезапуск, але для критиків це виглядає як перерозподіл активів під прикриттям «перехідного управління» і загроза нових конфліктів.
Військова операція США була описана як масштабна: у публічних брифінгах згадувалися десятки літаків, придушення ППО та вертольотні групи, що заходили в Каракас. У звітах також фігурують вибухи та перебої з електрикою, які вказують на високий рівень ескалації.
Трамп говорив і про тимчасове керування країною, і про відсутність чітких строків. Для зовнішніх спостерігачів це небезпечний сигнал: без дедлайнів «перехід» легко стає безстроковим, а будь-яка помилка чи спротив — приводом залишатися довше.
AP повідомляло, що Мадуро та його дружину вивезли й планують судити в США, а в Каракасі лунали заяви про «імперіалістичний напад» та протести. На місці важливо не лише хто контролює столицю, а й чи збережеться керованість армії, поліції та держапарату.
Паралельно частина венесуельського керівництва на державному телебаченні заявляла, що саме вони й надалі «керують країною». Це створює ризик двовладдя: один центр легітимності формується зовні, інший — намагається втриматися всередині, спираючись на силові структури та пропаганду.
Юридична суперечка лише розгортається. Сам факт індиктів у США не автоматично відповідає на питання, що таке міжнародне право в цій ситуації: чи була згода Венесуели, який мандат має операція, і як це співвідноситься з нормами ООН. На цьому тлі будь-який збій стає токсичним.
Власне тому Каракас ініціював екстрене засідання Ради Безпеки ООН. Міжнародна трибуна дає Венесуелі та її партнерам можливість назвати дії США порушенням суверенітету й домагатися засудження, навіть якщо рішення заблокують у Раді постійні члени, формально.
Генсек ООН Антоніу Гутерреш висловив «глибоке занепокоєння» й назвав події небезпечним прецедентом у контексті Статуту ООН. Це не юридичний вирок, але маркер: питання легітимності буде переслідувати операцію довго, якщо США не дадуть чіткої рамки.
Bloomberg писав про осуд з боку союзників Венесуели та занепокоєння в регіоні. Для Латинської Америки тема втручання США історично болюча, тому навіть уряди, які не симпатизують Мадуро, вимагатимуть гарантій щодо строків, цивільних втрат і майбутнього політичного устрою.
Сама адміністрація подає це як кампанію проти наркоторгівлі. За словами Венса, президент нібито пропонував «off ramps», але був жорстким: наркотрафік має зупинитися. Цей аргумент працює всередині США, але зовні його порівнюватимуть із класичними сценаріями зміни режимів.
У матеріалах також згадувалася низка попередніх кроків: удари по підозрюваних «drug boats» у Карибському морі та східній частині Тихого океану, які пов’язували з мережами на кшталт Tren de Aragua, блокада танкерів і переслідування суден до венесуельських портів.
Окремий тригер — вересневий інцидент, коли після удару США по човну, який назвали наркотрафіком, загинули 11 людей, і Венс написав, що «вбивати членів картелів» — найкраще застосування військових. Подібні цитати цементують жорстку лінію, але піднімають планку відповідальності.
У цій історії є й внутрішньополітичний вимір для Трампа. Навіть західні оглядачі підкреслюють: він будував імідж на неприйнятті затяжних закордонних конфліктів. Тому «boots on the ground» і «керуватимемо країною» б’ють по його антивоєнному бренду вголос.
Ризик «forever wars» не абстракція. Якщо США реально беруть на себе контроль над інфраструктурою та безпекою, вони стають відповідальними за електрику, логістику, суди й видобуток. А кожен саботаж, кримінальний сплеск чи збройний опір вимагатиме відповідей — часто силових.
Енергетичний блок — найконфліктніший. Нафтова інфраструктура Венесуели зношена й потребує інвестицій, але повернення американських компаній без мандата може виглядати як примусова приватизація. Це живить антиамериканські настрої й підсилює аргументи про «вкрадені ресурси».
Опозиція у Венесуелі намагається використати момент. У репортажах згадувалося, що лідери опозиції закликають до єдності й швидкої передачі влади, але без домовленості з силовиками та регіонами будь-який цивільний перехід вразливий. Ключ — контроль над армією та поліцією.
Найближчі тижні визначать, чи з’явиться тимчасова адміністрація, і що вона робитиме з санкціями, доходами від нафти та гуманітарними потоками. Для США критично сформулювати правила: хто підписує контракти, як обліковуються гроші, і які критерії завершення місії.
Якщо Вашингтон не дасть прозорої дорожньої карти, Венесуела може отримати вакуум влади, а США — багаторічне втягування: дипломатичні позови, нові санкції, регіональну нестабільність і репутаційний удар. Сьогоднішні заяви Трампа й Венса — старт, але не план виходу.
