Останні удари США по Ірану повернули увагу до червня минулого року, коли американська авіація атакувала три ключові ядерні об’єкти. Тоді Вашингтон уперше напряму долучився до 12-денної війни між Ізраїлем та Тегераном, змінивши баланс регіонального стримування.
Ізраїль розпочав кампанію 13 червня 2025 року раптовими ударами, які знищили частину систем ППО Ірану, ліквідували низку командирів і науковців, пов’язаних із ядерною програмою. Протягом наступних днів бомбардування охопили військові та урядові об’єкти, а також густонаселені райони.
За різними оцінками, внаслідок ізраїльських ударів загинули понад тисяча іранців, більшість — цивільні. У відповідь Іран завдав ракетних ударів по Ізраїлю, що призвело до десятків жертв. Конфлікт продемонстрував вразливість обох сторін до високоточної зброї та ракет середньої дальності.
За аналізом редакції «Дейком», саме червнева фаза війни стала поворотною точкою: вона легітимізувала пряму участь США у знищенні ядерної інфраструктури Ірану, відкривши новий рівень військової ескалації. Водночас стратегічна мета — повне зупинення ядерної програми — залишилася дискусійною.
22 червня США застосували протибункерні бомби та крилаті ракети по об’єктах у Фордо, Натанзі та Ісфахані. Президент Дональд Трамп тоді заявив, що ядерну програму Ірану «повністю і безповоротно знищено», сформувавши політичну рамку перемоги.
Проте первинні оцінки американських та ізраїльських військових були обережнішими. Розвідка зазначала, що масштаб пошкоджень складно встановити негайно, а статус запасів збагаченого урану залишався невизначеним. Частина матеріалів, ймовірно, була переміщена до ударів.
Попередній закритий звіт у США засвідчив: ядерну програму Ірану відкинуто лише на кілька місяців. Ця оцінка поставила під сумнів тезу про «обнулення» та актуалізувала питання ефективності точкових авіаударів проти розгалуженої інфраструктури.
Пізніша розвідка підтвердила суттєві пошкодження об’єкта у Фордо — гірського комплексу, який вважався критично важливим для збагачення урану. Водночас офіційні особи США та Ізраїлю визнавали: Іран, імовірно, зберіг запаси майже збройового матеріалу.
Саме ця невизначеність стала стратегічним вузлом. З одного боку, удари продемонстрували спроможність США вражати захищені ядерні об’єкти. З іншого — не дали однозначної відповіді, наскільки довго Іран буде позбавлений можливості відновити програму.
Важливим елементом стала іранська відповідь. Тегеран випустив ракети по авіабазі Аль-Удейд у Катарі — найбільшій базі США на Близькому Сході — попередивши про атаку завчасно. Пентагон повідомив про відсутність жертв, а Білий дім подякував за «стриманість».
Такий обмежений характер відповіді засвідчив небажання сторін переходити до повномасштабної війни. Фактично було встановлено новий рівень «керованої ескалації», коли удари наносяться з демонстративною жорсткістю, але з розрахунком уникнути масових втрат серед військових США.
Кілька мешканців Тегерана заявили, що досі не було жодних вказівок від уряду, і що сирени не вмикали, коли почалися напади — Через Associated Press
Водночас інформаційна складова відіграла не меншу роль, ніж військова. Публічна риторика про «повне знищення» контрастувала з обережними висновками аналітиків. Розрив між політичними заявами і технічними оцінками підриває довіру до офіційних комунікацій.
Сьогодні, коли США знову розпочали масштабні бойові операції проти Ірану, червневий досвід стає ключем до розуміння стратегії. Якщо попередні удари лише відклали розвиток ядерної програми, нинішня кампанія може переслідувати глибшу мету — системне послаблення військової інфраструктури.
Однак експерти з міжнародної безпеки наголошують: навіть суттєве руйнування об’єктів не ліквідує знання та технології. Ядерна програма — це не лише центрифуги й сховища, а й наукові кадри, виробничі ланцюги та політична воля.
Гуманітарний вимір також залишається болючим. Минулорічні ізраїльські удари зачепили житлові будівлі, медіацентри та пенітенціарні установи. Це викликало критику правозахисників і загострило питання пропорційності застосування сили.
Для Дональда Трампа червневі удари стали переломним моментом зовнішньополітичного курсу. Попри риторику про обмеження американського втручання, адміністрація фактично перейшла до активної участі у близькосхідному конфлікті.
Внутрішньополітичний контекст відіграв не останню роль. Підтримка частини електорату та медійний тиск створювали атмосферу, в якій силове рішення виглядало демонстрацією рішучості. Проте довгострокові наслідки для регіональної стабільності залишилися відкритими.
Сьогоднішня ескалація відбувається на тлі тієї самої невизначеності: чи достатньо авіаударів для стратегічного стримування Ірану. Якщо запаси збагаченого урану збережені, військовий тиск може лише прискорити політичне рішення Тегерана рухатися до ядерного порогу.
Для Ізраїлю питання екзистенційне: поява ядерної зброї в Ірану змінює весь регіональний баланс. Для США — це тест на здатність поєднати силу і дипломатію без втягування у затяжну війну.
Червневий прецедент показав: навіть найпотужніші удари не гарантують остаточного результату. Вони створюють паузу, але не фінал. І нинішні події, ймовірно, стануть продовженням тієї ж логіки — боротьби між технологічною перевагою та політичною витривалістю.
