Після 27 січня нафтопровід «Дружба», яким Угорщина й Словаччина користуються ще з 1960-х, залишається зупиненим. Україна пояснює це пошкодженням після російського удару, тоді як Будапешт і Братислава звинувачують Київ у затягуванні ремонту.
На тлі дефіциту нафти суперечка швидко перейшла у площину європейської політики: Угорщина застосувала вето щодо нових санкцій проти Росії та щодо великого кредитного пакета для України. Так технічна проблема з трубопроводом стала інструментом тиску на рішення ЄС.
У цій ситуації на роль альтернативного маршруту виходить Хорватія. Нафтопровід Adria та порт Омішаль можуть забезпечувати поставки до Центральної Європи, але ключове питання — правомірність: чи може Хорватія приймати морську російську нафту з огляду на санкційні режими ЄС і США.
Хорватська позиція публічно звучить так: через Adria вже може йти більше нафти, але немає потреби, щоб вона була саме російського походження. Іншими словами, логіка Загреба — не «відкрити вікно» для російської сировини, а показати, що неросійські сорти вже працюють як реальна опція постачання.
Додатковий аргумент — практичний: Угорська компанія MOL, реагуючи на збій «Дружби», вже замовляла додаткові партії неросійської нафти для прокачування через Adria. Це означає, що ринок може адаптуватися без повернення до російської морської нафти, хоча це й дорожче та вимагає налаштувань на НПЗ.
Чому ж тоді взагалі постає тема морської російської нафти? Бо частина нафтопереробки Угорщини й Словаччини історично «заточена» під конкретні характеристики Urals. Перехід на інші сорти можливий, але потребує додаткових витрат, технічних коригувань і часу.
Юридичні ризики для ЄС тут очевидні: якщо дозволити прийом морської російської нафти в Хорватії для подальшого постачання в Угорщину та Словаччину, це може створити небезпечний прецедент. Тоді будь-яка аварія або політична криза здатні перетворюватися на «виняток», який послаблює санкційну логіку загалом.
На політичному рівні конфлікт уже має «побічні наслідки»: Словаччина погрожувала обмеженнями щодо аварійної електроенергії для України, а Угорщина — блокуванням рішень ЄС. Це формує модель «нафта в обмін на інші важелі», що підриває принципи солідарності.
Паралельно Україна пропонує альтернативні маршрути, зокрема через власну нафтотранспортну систему, але ці варіанти часто розглядаються як середньострокові, а не як миттєве розв’язання проблеми.
Тому перед Євросоюзом стоїть вибір між двома підходами. Перший — піти шляхом найменшого опору й знайти юридичне «вікно» для російської морської нафти через Хорватію. Другий — прискорити технічну й контрактну диверсифікацію: збільшувати поставки неросійської нафти через Adria, допомагати НПЗ адаптуватися й не дозволяти енергетичній аварії перетворюватися на політичний шантаж.
Фактично хорватська «оцінка законності» — це тест: чи здатен ЄС утримати санкційну рамку, одночасно забезпечуючи стабільні поставки пального для своїх членів. Від відповіді залежить, чи стане Adria мостом до диверсифікації, чи каналом для повернення російської нафти під новою обгорткою.
