Страшна не стільки Гаага, скільки її очікування, тривога і страх перед її наслідками.
У таких країнах, як Білорусь, де власні суди перетворили на імітацію та фарс, саме слово «Гаага» для сотень тисяч людей, які постраждали від політичних переслідувань, тортур і насильства, стало символом, втіленням вищої справедливості, шансу відплатити за приниження, у певному сенсі – проблиск світла й надії серед безнадії й темряви, що панує на батьківщині.
Після того, як у квітні цього року Міжнародний кримінальний суд у Гаазі видав ордер на арешт Путіна, ймовірність того, що подібний ордер може з'явитися у Лукашенка, значно зросла. Особливо після того, як із таким зверненням до суду в Гаазі звернулися депутати Європарламенту. Та й самого Лукашенка, який раніше не звертав особливої уваги на подібні погрози своїх політичних опонентів, така перспектива явно хвилювала і стривожила. Про це свідчить те, що небезпека Гааги для режиму часто висловлювалася в офіційній пропаганді, а також емоційні коментарі самого Лукашенка.
Так, 27 червня, відповідаючи на питання про свою причетність до вивезення українських дітей з окупованих Росією територій, він сказав:
«З дітьми... Слухай, ти маєш бути божевільним. «Лагушка» розпочала цю акцію зі свого: ми «крадемо» дітей... Я вже за це в кримінальному суді... Це негідники - нікуди подітися. Вони хапаються за все».
У такому ж емоційному тоні він висловився на цю ж тему 6 липня під час зустрічі з журналістами:
«Ми привезли цих дітей. Для нас це було природно, і я не заглиблювався в цю тему. Але раптом, при всьому цьому доброму, читаю в огляді: «Лукашенко в Гаазі»... За що? «За те, що він дітей краде, краде, переміщає...» Ми нікого не крадемо... Ми тут ніякого злочину не робили і робити не збираємося».
Що хвилює Лукашенка і які можуть бути наслідки для нього особисто, якщо дійсно буде міжнародний ордер на його арешт?
Міжнародний кримінальний суд (МКС) у Гаазі є відносно молодою установою. Він заснований на Римському статуті, прийнятому в 1998 році. Офіційно почав діяти 1 липня 2002 року. За цей час суд видав лише чотири ордери на арешт чинних глав держав. Три - на президентів африканських країн, четверте - на російського лідера Володимира Путіна. Майже всіх (принаймні трьох) Лукашенко неодноразово називав друзями (декого називає і зараз). Кожен із цих випадків досить самобутній, хоча й має багато спільного. У певному сенсі ці історії дають відповідь на питання, що може чекати на Лукашенка, якщо такий ордер буде виданий і на його ім'я. І чому він помітно стурбований такою перспективою.
Омар аль-Башир: «Вони можуть взяти свій ордер і з’їсти його»
Прийшовши до влади в Судані в результаті військового перевороту в 1989 році, він залишався при владі наступні 30 років - поки його самого не силоміць усунули з посади і заарештували.
Омар аль-Башир є першим діючим главою держави, на якого Міжнародний кримінальний суд видав ордер. Це сталося 4 березня 2009 року після того, як прокурор МКС Луїс Морено Окампо звернувся до суду з таким проханням, заявивши, що він зібрав докази причетності президента Судану до геноциду, злочинів проти людяності та військових злочинів. в провінції Дарфур, яка охоплена міжетнічним конфліктом.
Омар аль-Башир публічно висміяв видачу ордера. На мітингу на свою підтримку він заявив: «Можуть взяти ордер і з’їсти».
І справді, незважаючи на ордер, він продовжував відвідувати деякі іноземні країни, хоча багато з цих візитів супроводжувалися скандалами та несли значний ризик для суданського гостя. Наприклад, у 2015 році він прибув до Йоганнесбурга на саміт лідерів Африканського Союзу.
Південно-Африканська Республіка (ПАР) є учасником угоди МКС. Уряд ПАР, від якого суд вимагав арешту та екстрадиції аль-Башира, постановив, що він не має права залишати територію країни до ухвалення остаточного рішення. Аль-Башир не став чекати рішення і після першого дня саміту швидко вилетів на батьківщину. А для більшої переконливості наказав армії оточити південноафриканську базу миротворців у Дарфурі, на території Судану, під час її перебування в ПАР.
У 2016 році аль-Башир був присутній на інавгурації президента Уганди (також члена ISS). Після того, як влада Уганди відмовилася арештувати президента Судану, ряд делегацій (США, Канади, країн ЄС) демонстративно покинули інавгурацію.
Але влада Кенії заздалегідь видала ордер на арешт аль-Башира, оголосивши, що його затримають негайно, як тільки він ступить на територію Кенії.
Куди б аль-Башир не летів без жодного ризику, це було в Росію та Білорусь. Лукашенко давно знайомий із суданським диктатором, підтримував з ним тісні стосунки протягом кількох десятиліть, сам відвідував Хартум і влаштував там пишний прийом. Востаннє аль-Башир літав до Мінська в грудні 2018 року. Його зустрічали з великими почестями, разом з Лукашенком він відкривав посольство Судану в Мінську.
Водночас у Судані почалися наймасштабніші громадські протести проти диктатури аль-Башира. Під час придушення демонстрацій загинуло 37 осіб. У квітні 2019 року аль-Башир був усунений з посади військовими. Спочатку його тримали під домашнім арештом у палаці, а потім перевели в одиночну камеру в'язниці суворого режиму, де під його керівництвом утримували політв'язнів. У 2020 році нова влада Судану погодилася видати скинутого диктатора до Гааги після розслідування його злочинів вдома. Проте до цього так і не дійшло. Цієї весни під час збройних зіткнень у Хартумі з'явилася інформація про зникнення Омара аль-Башира з в'язниці: чи то він втік зі своїми колишніми соратниками, чи то перебуває на лікуванні в лікарні під наглядом поліції.
У віці майже 80 років Омар аль-Башир навряд чи отримає справу в Гаазі. Хоча після видання ордера на його арешт його постійно переслідували невдачі: міжнародна ізоляція, громадянська війна, розпад країни на дві частини, зрештою, усунення від влади та ув'язнення.
Муамар Каддафі
Міжнародний ордер на арешт незмінного лідера Лівійської Джамахірії діяв недовго, лише п'ять місяців. Він був виданий 27 червня 2011 року після жорстокого придушення громадських протестів із численними людськими жертвами. Головний прокурор Міжнародного кримінального суду Луїс Морено Окампо , як йдеться в офіційній заяві, мав достатні підстави стверджувати, що Муамар Каддафі був безпосередньо причетний до умисного вбивства демонстрантів. У тому ж місяці Amnesty International опублікувала свій звіт із багатьма доказами відповідальності режиму Каддафі за численні військові злочини. У відповідь Каддафі закликав своїх прихильників "розтоптати ці зізнання, розтоптати їх ногами... Вони нічого не варті".
Каддафі не дожив до арешту і суду: він загинув від рук повстанців, які захопили його 20 жовтня 2011 року. Відеозаписи останніх хвилин життя Каддафі, очевидно, справили на Лукашенка сильне враження. В одному зі своїх інтерв’ю незабаром після цих подій він сказав: «Ну, стріляли б, людина б загинула в бою. Але вони знущалися над ним, принижували його, стріляли, зґвалтували пораненого, викручували йому голову, викручували руки, а потім катували. Гірше фашистів свого часу».
За три роки до цього, у листопаді 2008-го, Лукашенко особисто зустрічав Каддафі в мінському аеропорту, називав його другом, захоплювався його політикою. Каддафі навіть оголошено почесним доктором Білоруського університету інформатики та радіоелектроніки. Під час того візиту, перебуваючи в урядовій резиденції в Заславі, Каддафі поставив на галявині свій знаменитий бедуїнський намет...
Після 2011 року Лукашенко в різних ситуаціях неодноразово згадував обставини смерті Каддафі, обурюючись, як можна поводитися з людиною, яка майже 40 років була главою держави.
Ліран Гбагбо
Президент Кот-д'Івуару Лоран Гбагбо став першим в історії главою держави, чий ордер на арешт був виконаний. Звинувачений у злочинах проти людяності лідер цієї африканської країни особисто постав перед міжнародним правосуддям. Щоправда, до Гааги він прибув не добровільно, а був доставлений туди під варту після захоплення французьким спецназом.
Попередня історія Лірана Гбагбо типова для багатьох авторитарних лідерів. Перебуваючи при владі 11 років і програвши наступні президентські вибори в 2011 році, він не захотів віддавати владу супернику і оголосив себе переможцем. У результаті в країні почалося збройне протистояння. Міжнародна спільнота вимагала відновити справедливість. Зверненнями справа не обмежилася, до вирішення конфлікту підключилися збройні сили Франції і військовий контингент ООН, а Лорану Гбагбо не вдалося сховатися в бункері.
У 2016 році в Гаазі розпочався суд над Гбагбо. Примітно, що звинувачення у злочинах проти людства не були доведені в суді, і Леран Гбагбо був виправданий. Про те, як він фальсифікував вибори і намагався незаконно залишитися при владі, суд не розглядав.
Колишній президент не захотів повертатися на батьківщину, він залишився жити під Гаагою, в Бельгії.
Лукашенко і Гбагбо не обмінювалися взаємними візитами, але білоруський слід у політичній біографії івуарійського диктатора є. У лютому 2011 року тодішній генсек ООН Пан Гі Мун звинуватив режим Лукашенка в незаконному постачанні зброї (зокрема, бойових гелікоптерів) поваленому Лерану Гбагбо. Офіційний Мінськ усіляко відкидав ці звинувачення.
Володимир Путін
Міжнародний кримінальний суд у Гаазі в березні цього року видав ордер на арешт Путіна за підозрою у вчиненні військових злочинів – незаконної депортації дітей з окупованих українських територій на територію Росії.
У Кремлі спочатку зробили вигляд, що оскільки Москва не ратифікувала Римський статут, то це рішення їх не стосується і не турбує. Справжнє ставлення виявилося трохи пізніше. У травні Слідчий комітет РФ порушив кримінальну справу і заочно висунув звинувачення проти прокурора і судді Міжнародного кримінального суду, відповідальних за видачу ордера на ім'я Путіна.
А в липні з'ясувалося, що ордер дійсний. Путін відмовився від свого попереднього наміру особисто брати участь у саміті БРІКС у ПАР. Як офіційно пояснили, "за взаємною згодою сторін". Хоча в Преторії не приховували, що президент ПАР Рамафоса особисто переконував Путіна відмовитися від поїздки, оскільки країна ратифікувала Римський статут, а тому повинна виконувати його вимоги. Для Путіна почалася нова реальність: тепер кожен закордонний візит потрібно буде планувати з урахуванням Гааги.
Сам Путін поки ніяк не прокоментував своє ставлення до цієї нової реальності. Але про таке ставлення неважко здогадатися з коментарів колишнього російського президента, а нині заступника голови Ради безпеки РФ Дмитра Медведєва. "Ми зневажаємо МКС і бажаємо їй якнайшвидшої і найболючішої смерті від недієздатності і безсилля", - написав Медведєв у своєму Twitter 29 липня.
... Свого часу до Гааги потрапив і інший колишній друг Лукашенка, колишній президент Югославії Слободан Мілошевич . Але це був інший суд – Міжнародний трибунал для колишньої Югославії. Мілошевич, обвинувачений у військових злочинах, не дожив до вироку і помер у тюремній камері Гааги в 2006 році.
Хрест на репутації
Іноді можна почути: а чому цей ордер на арешт може так налякати Лукашенка? У Білорусі та Росії його не затримають і не екстрадують, а в інші країни його майже не запрошують. Це не зовсім так.
Лукашенко завжди любив подорожувати, і в перші роки свого президентства, коли він ще не був під санкціями, активно літав на різні континенти. За останні роки (особливо після 2020 року) кількість запрошень суттєво змінилася, але навіть у таких умовах він знаходить можливості для далеких поїздок, обираючи на карті світу країни, де панують пов’язані з ним авторитарні чи диктаторські режими. Але давайте поглянемо на карту держав, які ратифікували Римський статут, а отже, зобов’язалися виконувати рішення Гаазького трибуналу. Загальна кількість таких держав у світі – 123 із 190. Серед них чимало таких, які любить час від часу відвідувати Лукашенко. Наприклад, Венесуела і Болівія (а з ними майже всі країни Південної Америки). Або серед пострадянських країн — Таджикистан і Грузія. І добрих дві третини африканського континенту. хоча Особливо близькі до режиму Лукашенка Зімбабве та Об’єднані Арабські Емірати ще не ратифікували Римський статут, але вже підписали його. І незрозуміло, як вони можуть поводитися у відповідній ситуації. Особливо, якщо буде зовнішній тиск з боку великих держав. Як це може відбуватися насправді, показав приклад аль-Башира, численні закордонні візити якого перетворилися на справжній квест із непередбачуваним фіналом.
Звісно, на карті є ще кілька віддалених точок, де Лукашенка гостинно зустрінуть навіть із гаазьким ордером, як-от Куба та Нікарагуа (вони не приєдналися до угоди). Але як туди дістатися, не дозаправляючи літак і не минаючи країни, які в разі несподіваної технічної посадки лайнера можуть миттєво заарештувати благородного пасажира?
У таких країнах, як Білорусь, де власні суди перетворили на фарс, для сотень тисяч людей, які постраждали від політичних переслідувань на батьківщині, катувалися і катувалися, саме слово «Гаага» стало символом, втіленням найвища справедливість, шанс на помсту, у певному сенсі – проблиск світла й надії серед безнадії й темряви, що панує на батьківщині.
Насправді страшна не стільки Гаага, скільки її очікування, тривога і страх перед її наслідками. Власне, за 20-річну історію трибуналу в жодному випадку, коли намагалися притягнути до відповідальності нинішнього главу держави, не дійшли реального обвинувального вироку та реального покарання. Але у суспільній свідомості міцно закріпилася думка про міжнародний ордер на арешт як довічну «чорну мітку» як остаточний крах репутації та політичної кар’єри людини, яка потрапляє до Гааги. І це певною мірою справедливо. Важко уявити, що ім’я діяча, який пройшов через Гаагу, може залишитися в історії з позитивним знаком. Це хрест на репутації та мріях про позитивне місце в історії. І така собі чорна мітка під усією попередньою політичною біографією. Як Нюрнберг для фашистів Третього рейху.
