Процедура сигналізації результатів папського конклаву димом із димаря Капели Сікстинської бере свій початок у XIX столітті, коли вибори Папи відбувалися в Квіринальському палаці. Уже тоді кардинали спалювали бюлетені, але в офіційних джерелах немає свідчень, що кольори диму призначалися для зовнішніх спостерігачів до 1823 року. Саме історик Фредерік Баумґартнер у книжці «Behind Locked Doors» знайшов першу згадку про використання диму як сигнальної системи — чорний дим означав, що кандидат не набрав двох третин голосів, а білий сповіщав про обрання нового Папи.
Традиційно дим утворювали шляхом спалювання бюлетенів та нотаток кардиналів у чавунній печі, розташованій поруч із Капелою Сікстинською. За старих правил для отримання білого кольору до сухих паперів додавали вологу солому, а чорний — просто згоряння без домішок. Проте навіть цей метод виявився ненадійним. Під час конклаву 1958 року білий дим з’являвся двічі дотепно раніше, створюючи плутанину серед журналістів і паломників: одні кидалися до телефонів, інші — переривали вінчання в соборі, сприйнявши сигнал як дійсний, хоча ще не було обрано Папу Джона XXIII.
Щоб уникнути помилок, від 1978 року почали використовувати димові картриджі: спеціальні патрони для отримання чіткого білого або чорного кольору диму. Вони застосовувалися вперше під час конклаву, що обрав Івана Павла I, а потім — його наступника Івана Павла II. Втім відеозаписи того часу показують, як через неправильний запуск картриджів білий дим перетворювався на чорний, що знову спричиняло паніку серед репортерів. Церква швидко відреагувала, підтвердивши невідкладне обрання понтифіка, але досвід підштовхнув до подальших удосконалень.
Сучасна система, запроваджена у 2005 році після смерті Івана Павла II, поєднує чавунну піч із електронним блоком, який запускає димові картриджі. Цей блок, розроблений і адаптований майстром феєрверків Массиміліано Де Санктисом, під’єднаний до того ж витяжного каналу, що й піч для спалювання бюлетенів. Коли кардинали завершують підрахунок голосів, один із них натискає кнопку на електронному пульті — і шестеро картриджів випускають дим строго визначеного відтінку. Процес триває близько семи хвилин, тарифи картриджів ретельно протестовані на стабільність кольору й інтенсивність.
Білий дим, що піднімався з димаря на даху Сікстинської капели у Ватикані у 2013 році, сигналізував про те, що кардинали обрали нового Папу. Тіціана Фабі
Дим із димаря Капели Сікстинської видно з площі Святого Петра й прилеглих районів Риму. Коли з’являється чорний дим, конклав продовжує роботу: кардинали проводять по чотири голосування на день (два — вранці, два — вдень), доки не буде досягнуто необхідних двох третин голосів. У перший день голосують лише один раз. Білий дим, навпаки, сповіщає про завершення обрання — і відразу розпочинається мелодійний гудок дзвонів базиліки Святого Петра та колективне дзвоніння церков Риму, що підтримують сигнал.
Технічна підготовка до конклаву включає не лише встановлення печі та електронного блоку. Консерватори перевіряють фрески Мікеланджело в Капелі Сікстинській, забезпечують оптимальний мікроклімат і налаштовують освітлення так, щоб кардинали могли чітко читати бюлетені. Туристів заздалегідь попереджають про тимчасове закриття капели, а безпеку охороняють спецслужби Ватикану. Такий підхід гарантує, що дим сигналізує виключно про результати голосування, а не про випадкові зовнішні фактори.
Завдяки сучасній системі картриджів і електроніки дим із димаря тепер майже не викликає сумнівів. Сигнали чіткі, і ритуал, який має тисячолітню історію, зберіг свою урочистість, не поступаючись надійності. Білий або чорний дим — це не просто ефектний атрибут конклаву, але й символ відкритості Католицької Церкви перед віруючими: світ бачив, як народжуються рішення, які змінюють обличчя християнства. І хоча методи сигналізації значно еволюціонували, з’явилися електроніка й картриджі, дим продовжує виконувати ту ж функцію, що й наприкінці XVIII століття — поінформувати світ про новий початок.
