Висока напруга на ринку праці: парадокс нестачі кадрів і стриманості зарплат
Український ринок праці вступає у 2025 рік із серйозним викликом: системним дефіцитом кваліфікованих працівників на тлі економічної нестабільності та тривалого соціального напруження. Попит на фахівців із досвідом, навичками та професійною стійкістю б’є рекорди, особливо в галузях, критичних для відновлення держави. Але, незважаючи на це, лише 35% роботодавців заявили про готовність підвищити заробітну плату протягом року.
Ці дані ґрунтуються на дослідженні ринку праці, проведеному в межах масштабного опитування, організованого Державним центром зайнятості. Охоплено понад 54 тисячі підприємств у всіх підконтрольних уряду районах. Така вибірка дозволяє робити обґрунтовані висновки щодо загальних трендів у країні. І ці висновки тривожні: економіка потребує людей, але не готова платити їм більше.
Цей парадокс яскраво ілюструє глибокий дисбаланс між попитом на робочу силу та можливостями підприємств задовольнити цей попит фінансово. Бізнес опинився в пастці: без працівників немає зростання, але зростання заробітної плати часто вимагає ресурсів, яких просто немає через загальноекономічну кризу, порушені ланцюги постачання та зниження споживчої активності.
Ще одним чинником є складна демографічна ситуація — масова міграція, зменшення частки економічно активного населення, психологічне вигорання. Усе це формує нестійке підґрунтя, на якому будь-яке вагання роботодавців у питанні підвищення зарплат може обернутися ще глибшим кадровим колапсом.
Ринок праці України фактично перебуває на межі нової структурної трансформації. І зарплата — один з ключових інструментів, який здатен або зупинити негативні процеси, або остаточно закріпити їх у системі.
Великі підприємства та агросектор — локомотиви зарплатного зростання
Розглядаючи секторальний розріз, можна побачити, що найбільшу готовність до підвищення зарплат виявляють саме ті галузі, які мають стратегічне значення для національної економіки. Сільське господарство очолює рейтинг із 51,7% підприємств, які планують покращення умов оплати праці. Видобувна та переробна промисловість теж демонструють певну динаміку — 46,7% і 44,2% відповідно.
Ці галузі мають два важливі ресурси: відносну стабільність і довгострокові перспективи. Сільське господарство — це не лише харчова безпека, а й валютна виручка від експорту. Промисловість — це основа технологічної модернізації та зайнятості в регіонах. Відповідно, підвищення заробітної плати в цих секторах — не просто жест лояльності до працівників, а стратегічна інвестиція в майбутнє.
Цікавим є також розподіл за розміром підприємств. Серед великих компаній (з чисельністю понад 250 працівників) майже 45% готові переглянути рівень оплати праці у 2025 році. Для порівняння, серед малих та середніх — 35%, а серед мікропідприємств — лише 30%. Це свідчить про те, що ресурси для індексації зарплат зосереджені переважно у великому бізнесі.
Малі компанії часто залежать від нестабільного внутрішнього попиту, тоді як великі — мають кращі можливості для фінансового планування, доступ до кредитування та підтримку з боку іноземних партнерів. Саме ці підприємства стають тими "точками стабільності", які здатні задавати тон всьому ринку.
Однак масштаб ефекту залишається обмеженим — поки більшість компаній утримується від підвищень, системних змін не відбудеться. Щоб вплив цих підприємств став реальним стимулом для ринку праці, їхній приклад має бути підтриманий державними механізмами — податковими пільгами, програмами компенсації та кадровими ініціативами.
Несправедливість у бюджетній сфері: освіта і культура залишаються поза фокусом
Особливо тривожну ситуацію можна спостерігати у сфері державного управління, освіти, культури та спорту. Тут частка роботодавців, які планують підвищення заробітної плати, вкрай низька: лише 18,2% у держуправлінні, 24% в освіті та всього 17% у сфері мистецтва та спорту. Це галузі, які традиційно тримають на собі соціальну тканину суспільства, але, схоже, їхній внесок дедалі частіше недооцінюється.
Таке заниження фінансових очікувань працівників бюджетної сфери може мати довгострокові негативні наслідки. Освітяни, митці, спортсмени й чиновники — це не просто фахівці, а носії морального та інституційного фундаменту держави. Без інвестицій у цих людей країна ризикує втратити не тільки кадри, а й ідентичність.
Бюджетна сфера часто працює на межі виживання. І тут проблема не лише в браку коштів, а й у відсутності чіткої державної політики щодо оплати праці. Дефіцит стимулів призводить до відтоку кадрів, зниження якості послуг і розчарування серед працівників.
Підвищення зарплат у державному секторі — це не питання розкоші, а базова умова соціальної стабільності. Суспільство, яке не підтримує своїх учителів чи культурних діячів, приречене втратити гуманітарний фронт.
Україна має переглянути підхід до оплати праці в державному секторі — зробити її прозорою, конкурентною та прив’язаною до результатів. Без цього жодна реформа не матиме стійкого ефекту.
Територіальна мозаїка: де зарплати ростимуть швидше
Опитування також виявило регіональні відмінності в настроях роботодавців щодо зарплат. Найвища частка тих, хто планує підвищення, зафіксована в Житомирській (54,3%) та Волинській (51,7%) областях. Це свідчить про активізацію локальних економік, які мають потенціал для зростання.
Причини такого географічного розмаїття — складні та комплексні. У деяких регіонах працює більше підприємств аграрного або промислового спрямування, які вже готуються до модернізації та експансії. В інших — діють програми підтримки бізнесу або спостерігається відносна стабільність.
Однак багато регіонів залишаються в тіні. У них підприємства поки не демонструють готовності змінювати підхід до оплати праці. Це поглиблює нерівність та підживлює міграційні настрої: люди залишають свої громади у пошуках кращих умов праці.
Для подолання цього дисбалансу потрібна регіональна стратегія розвитку, орієнтована на підтримку локального бізнесу, розвиток інфраструктури та залучення інвестицій. Зарплатна політика має стати частиною цієї стратегії.
Децентралізація дала громадам інструменти для впливу, але потрібна політична воля й економічна підтримка, щоб ці інструменти працювали на благо людей.
Прогнози: зарплатне зростання як виклик і можливість
Згідно з прогнозом НБУ, номінальна зарплата у 2025 році зросте на 17,7%. Це менше, ніж у 2024 році, коли підвищення становило 23,1%. У 2026-2027 роках темпи зростання ще більше сповільняться — до 9,4% і 8,8% відповідно. Така динаміка свідчить про поступову нормалізацію після шоків попередніх років, але разом з тим — про ризик втрати мотивації для багатьох працівників.
Підвищення зарплат — це не лише цифри в бухгалтерії, а й соціальний сигнал, маркер довіри та поваги до працівника. У країні, що проходить через кризу, зростання реальних доходів стає показником стабільності та майбутнього. Якщо бізнес і держава не зможуть забезпечити цей сигнал, наслідки можуть бути глибокими.
Потрібно перейти від ситуативних рішень до системної політики доходів. Необхідне індексування, гнучкі податкові механізми, реформа трудового законодавства. А головне — чесний діалог між роботодавцем, працівником і державою.
Україна має шанс використати кризу як точку для переосмислення цінності праці. Гідна оплата — це не лише мотивація, а й фундаментальна умова відновлення суспільного договору.
