У війні на виснаження важать не лише ракети, дрони й санкції. Важать країни, які не входять до західного ядра, але мають достатню вагу, щоб змінювати дипломатичний баланс. Саме тому зустріч Володимира Зеленського з Нарендрою Моді на саміті G7 в Евіані була більшою, ніж протокольна розмова.
Україна давно зрозуміла: переконати союзників у Європі та США замало. Потрібно говорити з державами, які не хочуть бути частиною чужих блоків, пам’ятають власний досвід колоніалізму, дорожать стратегічною автономією і не приймають автоматично західну мову про війну. Індія — головна серед них.
Моді після розмови заявив, що Індія завжди буде на боці миру й ставить гуманність вище за все. Зеленський, у свою чергу, говорив про великий потенціал співпраці, спільні проєкти й зацікавленість індійського прем’єра в розвитку взаємовигідних відносин з Україною.
Для Дейком ця зустріч важлива не як чергова спроба Києва отримати красиву фразу про мир. Її сенс глибший: Україна намагається перетворити індійський нейтралітет із дистанції на канал впливу, а двосторонні відносини — з ввічливої дипломатії на практичне партнерство.
Індія не стане для України союзником у західному розумінні цього слова. Вона не розірве історичні зв’язки з Москвою одним жестом і не почне говорити мовою ультиматумів. Але Нью-Делі може бути важливим співрозмовником там, де Захід часто звучить для Глобального Півдня як сторона конфлікту, а не як арбітр.
Саме тому Київ працює з Індією обережно. Йому потрібно не вимагати від Моді публічного розвороту проти Росії, а створювати такі сфери співпраці, у яких український інтерес стане для Індії власним інтересом. Торгівля, фармацевтика, аграрні технології, цифрові рішення, відбудова, освіта, оборонні інновації — це мова, яку Нью-Делі сприймає краще за моральний тиск.
Основа для цього вже є. Під час візиту Моді до Києва 23 серпня 2024 року сторони говорили про перехід від всеосяжного партнерства до стратегічного, підтверджували повагу до територіальної цілісності й суверенітету держав, а також розширення співпраці в економіці, фармацевтиці та гуманітарних напрямах. Це був перший візит індійського прем’єра до України від часу встановлення дипломатичних відносин у 1992 році.
Тепер Київ намагається наповнити цю рамку реальним змістом. Зеленський говорить про спільні проєкти не випадково: Україна хоче, щоб Індія бачила в ній не тільки країну війни, а майбутній ринок, виробничого партнера, аграрного гравця, технологічний майданчик і частину нової європейської безпекової архітектури.
Для Індії це також не благодійність. Україна має сильний агросектор, інженерну школу, оборонний досвід, цифрову державу, потребу у відбудові й майбутній доступ до європейських ринків. У світі, де ланцюги постачання перебудовуються, а критичні технології стають політичним ресурсом, така країна може бути корисною.
Але головна складність лишається незмінною: Індія продовжує мати глибокі зв’язки з Росією. Це стосується оборонної спадщини, дипломатичної історії, енергетики й торгівлі. Після 2022 року російська нафта стала для Нью-Делі дешевим ресурсом, який допоміг стримувати внутрішні ціни, але водночас поставив Індію в незручне становище перед Україною і Заходом.
У березні 2026 року Індія залишалася одним із найбільших покупців російських енергоносіїв; значну частину імпорту становила сира нафта. Для Києва це не абстрактна статистика: кожен великий потік російських енергодоходів прямо чи опосередковано підтримує здатність Москви фінансувати війну.
Тому українська дипломатія щодо Індії змушена працювати на двох рівнях. Перший — політичний: пояснювати, що війна Росії проти України не є регіональним конфліктом Європи, а нападом на принципи, які важливі і для азійських держав. Другий — практичний: пропонувати Індії вигоду від співпраці з Україною, яка поступово зменшує вагу російського аргументу.
Нью-Делі теж грає складну партію. Індія не хоче втратити доступ до російських ресурсів і зброї, але водночас прагне бути глобальним центром сили, а не молодшим партнером Москви. Її відносини зі США, Європою, Японією, Австралією й країнами Близького Сходу потребують більшої гнучкості, ніж стара формула радянсько-індійської близькості.
Саміт G7 в Евіані дав для цього зручний фон. Лідери обговорювали не тільки Україну, а й глобальне зростання, стійкі ланцюги постачання, критичні мінерали, цифрову безпеку й нові партнерства. У таких темах Індія вже не гість на периферії західної розмови, а один із ключових адресатів майбутньої економічної архітектури.
Україна намагається вписатися саме в цю архітектуру. Її аргумент до Індії можна сформулювати просто: партнерство з Києвом — це не вибір між Заходом і Росією, а інвестиція в країну, яка після війни стане одним із найбільших просторів відбудови, промислового оновлення й безпекового досвіду у світі.
Для Зеленського важливо також розширити географію підтримки перед можливими переговорами з Москвою. Якщо майбутній мирний процес виглядатиме як суто західний тиск на Росію, Кремль намагатиметься представити його як нав’язування. Якщо ж до політичного контуру поступово входять Індія, країни Азії, Африки й Латинської Америки, російський простір для маневру звужується.
Індія не буде говорити так, як говорять Польща, країни Балтії чи Британія. Але її слово має іншу вагу: воно звучить у середовищі, де Росія роками зберігала вплив. Саме там Україні потрібно ламати стереотип, ніби війна є лише суперечкою Москви із Заходом. Для Києва принциповим є інше: це війна про право держави не бути поглинутою сильнішим сусідом.
У цьому сенсі зустріч Зеленського і Моді була частиною довшої дипломатичної роботи. Україна не чекає від Індії миттєвого повороту. Вона вибудовує контакт, накопичує довіру, пропонує проєкти й поступово змушує Нью-Делі рахуватися з українською суб’єктністю не менше, ніж із російською інерцією.
Це повільна дипломатія, але саме така дипломатія часто змінює великі позиції. Вона не дає гучних заголовків за один день, зате створює нову норму: Україна присутня в індійському стратегічному мисленні не як далека жертва війни, а як партнер, із яким можна торгувати, виробляти, відбудовувати й говорити про мир.
Зустріч в Евіані не вирішила індійсько-українські суперечності. Вона лише показала, що обидві сторони бачать сенс рухатися далі. Для України це вже важливо. Бо у світі, де Росія робить ставку на втому Заходу й неоднозначність Глобального Півдня, кожен міст до великої незахідної держави стає частиною оборони.
Україна не може дозволити собі розкіш говорити тільки з тими, хто вже з нею згоден. Саме тому розмова із Моді має стратегічне значення. Вона відкриває не простий, але потрібний напрям: від співчуття до співпраці, від нейтралітету до відповідальності, від дипломатичної ввічливості до проєктів, які можуть зробити обидві країни сильнішими.
