Термінова зустріч, до якої долучилися близько тридцяти держав, стала відповіддю Києва на зростаючий тиск Вашингтона. Мирний план Трампа, що передбачає поступки територіями, в Україні й Європі сприймається як ризикований компроміс, який легалізує російську агресію замість її стримування.
Зеленський проводить переговори про мир не як прохач, а як лідер країни, що майже чотири роки стримує нападника. Коаліція охочих – від Німеччини до Великої Британії та Франції – намагається виробити спільну позицію, аби не допустити нав’язування Києву умов, які суперечать принципу справедливий мир для України.
Дональд Трамп відкрито заявляє, що Зеленський має бути «реалістом» і прийняти угоду з Росією. За лаштунками цієї риторики стоїть прагнення швидкого результату, який можна подати як дипломатичний тріумф. Але для України та ЄС такий «швидкий мир» означає заморожений конфлікт і підрив безпекові гарантії на покоління вперед.
Канцлер Німеччини Фрідріх Мерц повідомив, що він, Кір Стармер та Емманюель Макрон запропонували Трампу доопрацювати мирний план Трампа спільно з європейцями. Ідея – витягнути процес із логіки ультиматумів і перевести його в формат, де безпека України й довгострокова безпека Європи стають ключовими критеріями, а не лише внутрішня політика США.
Висловлювання Мерца про те, що головне питання – «які території та поступки Україна готова зробити», показують жорсткість дискусій. Київ намагається не допустити, щоб переговори про мир перетворились на торг українськими регіонами без участі українців. Для Зеленського червона лінія – будь-яка формула, що винагороджує Росію за захоплення чужої землі.
Європейські лідери визнають, що переговори з Москвою входять у критичну фазу. З одного боку, Путін продовжує війну в Україні, методично б’ючи по цивільній інфраструктурі й енергетичним об’єктам. З іншого — він грає на час у дипломатії, використовуючи кожну паузу, щоб перегрупувати армію і адаптувати економіку до санкції проти Росії.
Трамп, своєю чергою, уже кілька разів оголошував жорсткі дедлайни для Києва, але всі вони минули без прориву. Це демонструє, що реальність війна в Україні значно складніша за медійні заяви. Україна не може дозволити собі програти, а Європейський Союз розуміє: якщо російська агресія отримає територіальний приз, наступною мішенню можуть стати інші країни Східної Європи.
Москва намагається показати, що теж підходить до процесу конструктивно. Сергій Лавров говорить про «додаткові пропозиції щодо колективних гарантій безпеки», які нібито передані Вашингтону. Але в тій само Москві не приховують: вони хочуть обмежити дискусію не лише Україною, а й переграти всю систему європейської безпеки на свою користь.
Кремль продовжує звинувачувати Європу в небажанні миру, стверджуючи, що Захід «тільки мріє про перепочинок і нову підготовку Зеленського до війни». Ця риторика покликана представити Росію як «розумного миротворця», а Україну й союзників – як сторони, що затягують конфлікт. Натомість реальність показує: саме Москва зриває будь-які сценарії справедливий мир для України.
Паралельно Україна демонструє, що не лише захищається, а й здатна завдати глибокі удари по Росії. Вперше дронові атаки України дісталися російської нафтової платформи у Каспійському морі, що належить ЛУКОЙЛу. За даними СБУ, чотири влучання зупинили видобуток на понад двадцяти свердловинах, показавши, що російська енергетична інфраструктура вразлива на тисячу кілометрів від фронту.
Одночасно Україна здійснила одну з найбільших атак дронами за весь період війна в Україні. Польоти в чотирьох московських аеропортах були заблоковані на сім годин, ще у восьми російських містах запроваджені обмеження. Міністерство оборони РФ стверджує, що збило 287 безпілотників, але саме факт такої атаки руйнує тезу про «всенадломлюючу потугу» російської армії.
Такі операції мають подвійний ефект. По-перше, вони б’ють по можливостях Росії фінансувати війну, коли зупиняється видобуток нафти й газу, а логістика стає дорожчою та ризикованішою. По-друге, вони змінюють психологічний фон переговори про мир: Кремлю стає складніше переконувати, що він веде діалог з позиції абсолютної сили.
Путін намагається продати образ лідера, який диктує умови й контролює близько 20% української території. Але за цими цифрами прихована виснажена армія, економіка під санкціями та суспільство, змушене платити за імперські амбіції. Для України і союзників головне – не дати цій крихкій конструкції перетворитися на «нову норму» через нав’язаний договір.
У відповідь на тиск США на Київ європейські країни шукають власний голос. Координація позицій на двосторонньому рівні, підготовка до саміту в Брюсселі і робота в форматі коаліція охочих мають створити противагу спробам пришвидшити угоду будь-якою ціною. ЄС прагне, щоб позиція Європи не звелася до пасивного підтвердження американських сценаріїв.
Серед ключових вимог Києва – чіткі безпекові гарантії, а не розмиті обіцянки. Україна наполягає, що будь-яка формула миру має включати юридично зобов’язуючі механізми: від постачання зброї до реальних санкційних запобіжників на випадок нової російської агресії. Без цього будь-який документ ризикує стати лише паузою перед новим ударом.
Суперечливим елементом залишається питання територіальних меж майбутньої угоди з Росією. Для Кремля це шанс закріпити окупацію, для України – загроза легітимізації злочину. Саме тому в Києві так гостро реагують на будь-які натяки на поступки територіями: від Донбасу до Запоріжжя чи Херсона. Прецедент «обміну землі на мир» став би сигналом для інших авторитарних режимів у світі.
Ще один вимір – внутрішня політика США. Для Трампа швидкий результат потрібен як аргумент у боротьбі з опонентами, але тиск США на Київ створює небезпечний прецедент: союзник, що воює, може опинитися під сильнішим пресингом, ніж агресор. Це ставить запитання не лише про моральну, а й про стратегічну надійність американських гарантій для інших партнерів Вашингтона.
На цьому тлі Україна послідовно зміцнює зв’язки з Європейський Союз і просуває свій шлях до членства. Частина європейських лідерів прямо говорить: довгострокова безпека Європи неможлива без інтегрованої, захищеної України. У цьому контексті будь-який мирний план Трампа, який не враховує європейські ризики, виглядає неповним і короткозорим.
Для багатьох столиць у ЄС ключове питання – як не допустити, щоб переговори про мир стали інструментом розколу Заходу. Росія постійно намагається зіграти на відмінностях між Вашингтоном і Брюсселем, між «втомленими» виборцями і політиками, які розуміють ціну поразки України. Від стійкості коаліції охочих нині залежить не лише Київ, а й архітектура європейської безпеки.
Українська стратегія на найближчі тижні – максимально розширити коло партнерів, готових публічно підтримати формулу справедливий мир для України без територіальних поступок. Саме тому Зеленський говорить із лідерами трьох десятків країн, паралельно демонструючи, що українська армія здатна тримати фронт і завдавати ударів по ворогу.
У підсумку конфлікт навколо мирний план Трампа оголив головне протиріччя. Для частини політиків на Заході це питання швидкості й картинки для внутрішнього виборця. Для України й більшості партнерів у Європі – питання існування держави та довіри до всієї системи міжнародного права. І саме тому Київ так активно бореться, щоб критичний момент переговорів не став моментом капітуляції.
