Переговори в Женеві 17–18 лютого 2026 року закінчилися без відчутних політичних зрушень. Україна й Росія синхронно назвали діалог “складним”, а сам факт продовження контакту подали як головний результат. Та пауза в риториці не означає паузи в торзі.
Це вже третя серія прямих зустрічей, організованих США, після січневих/ранньолютневих контактів в Абу-Дабі. Там сторони описували тон як “конструктивний”, але ключові рішення не наблизилися — і в Женеві очікування свідомо тримали низькими.
Президент Володимир Зеленський після розмов заявив, що політичні розбіжності залишаються “глибокими”, насамперед щодо майбутнього окупованих районів на сході. Москва, за його словами, прагне зафіксувати контроль над землею як передумову для фіналу переговорів.
Саме тут, за попередніми підрахунками редакції Дейком, проявляється головна пастка 2026 року: формула “мир в обмін на територію” для Києва токсична, а для Кремля — спокуса оформити військові здобутки в дипломатичний актив. І ця асиметрія тримає Женеву на гальмі.
Зеленський паралельно звинуватив Росію в спробі “затягувати переговори” на тлі щоденного тиску на фронті й ударів по тилу. Для української аудиторії це звучить як нагадування: переговорний зал не замінює окоп, а лише додає ще один вимір боротьби.
Російський наратив віддзеркалює інше: керівник делегації Володимир Мединський описав зустрічі як “важкі, але ділові”, а речник Кремля Дмитро Пєсков — як процес, де “ще рано” говорити про підсумки. Так Москва зберігає простір для маневру.
Водночас ледь не єдиний сегмент, де сторони визнають рух, — військово-технічний. Зеленський назвав ці обговорення “конструктивними” та повідомив: розглядали, як може виглядати моніторинг перемир’я, з участю американської сторони.
Це важливо, бо припинення вогню без механізму контролю — лише декларація. Реалістичний контроль означає протоколи фіксації порушень, канали швидкого зв’язку та санкції за обстріли, інакше режим тиші перетворюється на “пульсуючу паузу” з поверненням насильства.
У публічних заявах з’явився і Вашингтон. Спецпосланець США Стів Віткофф написав про “значущий прогрес”, не розкриваючи деталей. Така формула працює як внутрішньополітичний сигнал: процес живий, навіть якщо зміст просувається сантиметрами.
Політичний вузол — контроль територій — застряг на Донбасі. Кремль, за логікою заяв Києва, хоче закріпити за собою те, що утримує у чотирьох окупованих регіонах, навіть не контролюючи їх повністю. Україна натомість повторює: “землю не здамо”.
Усередині цієї суперечки дедалі частіше звучить компромісний конструкт: демілітаризована зона на окремих ділянках. Його сенс — зняти питання “чий прапор” і замінити його питанням “чия зброя” та “хто патрулює”, але саме в деталях патрулювання і зриваються угоди.
Якщо демілітаризована смуга керується силами однієї сторони, вона де-факто легалізує окупаційний порядок. Якщо керується міжнародним компонентом, виникає інше питання — мандат, чисельність, правила застосування сили і те, хто платитиме за миротворчу місію роками.
Окремий шар — безпекові гарантії. Україна наполягає, що гарантії мають передувати крокам, які змінюють ситуацію на землі: відведенню військ чи політичним процедурам. Без цього “мир” виглядає як запрошення до повторної атаки.
Поруч стоїть питання лінії фронту — близько 1 250 км активного зіткнення, де будь-яка карта “відводу” зіштовхується з реальністю висот, доріг і логістики. Саме тому технічні домовленості про контроль і верифікацію інколи важать більше за гучні політичні гасла.
Європейський фактор у Женеві теж проявився виразно. Зеленський повідомив про контакти українських та американських учасників з представниками Великої Британії, Франції, Німеччини, Італії та Швейцарії й назвав участь Європи “незамінною”.
Для ЄС це не лише солідарність, а й інстинкт самозбереження: будь-яка мирна угода, що не стримує РФ, переносить ризики на європейські кордони. Тому європейці прагнуть бути не “глядачами”, а співархітекторами рамки гарантій та контролю.
Показово, що Москва, за описом української сторони, воліє спершу “всеохопну” угоду, а вже потім — зобов’язання щодо тиші. Київ, навпаки, говорить про можливість перемир’я та навіть зустрічі лідерів, але без здачі принципів.
Війна тим часом не підлаштовується під дипломатію. AP описує, що після першого дня переговорів були атаки дронами та удари по цивільних, а Україна повідомляла про ракету й десятки безпілотників за ніч. Це тло робить будь-які поступки політично вибухонебезпечними.
На горизонті — символічна дата 24 лютого 2026 року, четверта річниця повномасштабного вторгнення. Для Кремля це привід демонструвати “незламність цілей”, для України — підкреслити ціну спротиву, а для США — прагнення показати керованість процесу.
Тому найреалістичніший сценарій найближчих тижнів — продовження торгу: спершу вузькі домовленості про переговори в Женеві як майданчик, правила контролю та канали інцидент-менеджменту; паралельно — безрезультатні, але необхідні суперечки про Донбас і Донецька область як тест справжніх намірів.
Стратегічно ж ключ — у зв’язці “контроль+гарантії+відбудова”. Без зрозумілої архітектури гарантій навіть найкращий моніторинг не зупинить рецидив, а без рамки післявоєнна відбудова залишиться гаслом. У Женеві це поки відчувають, але ще не збирають у цілісну формулу.
