Це перший офіційний крок до визнання болю і страждання родин, що втратили своїх рідних у неволі.
28 липня – день скорботи і гідності
Верховна Рада України 22 липня 2025 року ухвалила історичне рішення: 28 липня щороку вшановуватимуть як День скорботи та памʼяті захисників і захисниць, які загинули в полоні, були закатовані або страчені. Цей день стане не лише даниною пам’яті, а й символом глибокого болю, незагойної рани, яка роз’ятрюється щоразу, коли згадуємо імена загиблих.
Ця постанова стала результатом тривалих зусиль родин полеглих, зокрема членів "Спільноти Оленівки". Протягом багатьох місяців вони боролися не лише за правду, а й за визнання. З осені 2023 року їхні голоси не вщухали: вони писали, вимагали, свідчили — і врешті держава почула.
Цього року, в третю річницю трагедії в Оленівці, пам’ять усіх полеглих буде вшанована на державному рівні. Це не просто політичний жест — це акт моральної відповідальності перед тими, хто пройшов через пекло полону і не повернувся.
Історія кожного полеглого — це історія беззахисної мужності. Ті, хто опинився в руках ворожих сил, втратили не лише свободу, але й найелементарніше — людське ставлення. Страждання і смерть у неволі — це трагедія, яку не можна забути. І тепер, завдяки новій постанові, держава це визнає.
Оленівка — символ нелюдської жорстокості
У ніч з 28 на 29 липня 2022 року відбулася подія, яка шокувала світ. В Оленівці, на території тимчасово окупованої Донеччини, стався вибух у приміщенні, де утримували українських військовополонених, здебільшого бійців "Азову". Вибух зруйнував барак №200, перетворивши його на братську могилу.
Загинуло понад півсотні людей. Ще понад 130 отримали важкі поранення. Цей злочин одразу викликав резонанс — не лише через масштаби трагедії, а й через те, що всі обставини вказували на спланований акт вбивства. Міжнародні експерти так і не змогли потрапити на місце події — доступ їм не надали. Світ залишився з домислами, але для родин загиблих не було сумнівів: це була навмисна страта.
Для підрозділів, таких як 1-й корпус НГУ "Азов", Оленівка стала символом нестерпного болю. Вони втратили своїх побратимів, часто — найкращих. Тих, хто тримав оборону Маріуполя до останнього, хто пішов у полон, сподіваючись на дотримання міжнародного права, але був знищений у найганебніший спосіб.
У соцмережах підрозділу написали просто, але проникливо: "Цей день стане нашим символом пам’яті про тих, хто загинув у російській неволі; тих, хто зараз перебуває в полоні". І ця фраза — не лише про минуле, а й про теперішнє.
Визнання на державному рівні: крок до справедливості
Постанова №10188 — не просто бюрократичний документ. Це насамперед акт національної памʼяті. У ній ідеться не лише про вшанування загиблих, але й про завдання уряду: Кабінет Міністрів має розробити план заходів для гідного вшанування памʼяті полеглих. Це означає, що щороку по всій країні — у школах, військових частинах, громадах — згадуватимуть тих, кого втратили в неволі.
Цей крок має величезне символічне значення. Адже полон — це не просто ув’язнення. Це — випробування на межі людських можливостей. Багато з тих, хто опинився в полоні, пережили побиття, катування, приниження. Дехто не витримав. Інші — досі залишаються в неволі, без зв’язку з родинами, без можливості отримати правову чи медичну допомогу.
Родини загиблих і зниклих — це окрема категорія людей, які щодня живуть з болем і невідомістю. Для них державне визнання є надзвичайно важливим: це знак того, що їхній біль не забутий, що держава не відвернулася. І нарешті, що трагедії, подібні до Оленівки, більше не будуть замовчуватися.
Крім центральної влади, документ також зобов’язує місцеві органи самоврядування долучитися до вшанування памʼяті — на своєму рівні. Це важливо, адже біль пронизав кожен куточок України. Майже в кожній громаді є ті, хто втратив рідних у полоні.
Гідність, яка не зламалась у неволі
Що означає загинути в полоні? Це смерть, яка приходить після тортур, у повній ізоляції, далеко від родини, без надії на порятунок. Але навіть у таких умовах багато хто з наших воїнів залишалися незламними. Вони співали гімн, підтримували побратимів, вірили до кінця.
Це — прояв найвищої гідності. Гідності, яка не зламалась навіть у кам’яних стінах ізоляції. Гідності, яку не могли розтоптати ні побої, ні знущання, ні холод і голод. Саме за це їх пам’ятають. Саме за це ми маємо шанувати їх не раз на рік, а щодня — у своїй свідомості, у своїх вчинках.
Визнання 28 липня як Дня памʼяті — це також нагадування нам, живим. Нагадування про те, що війна триває. Що багато українців досі перебувають у полоні. Що їхнє життя залежить від нашої згуртованості, від нашого голосу, від нашої підтримки.
Це день, у який ми маємо не лише схилити голови, а й запитати себе: що ми зробили, аби допомогти тим, хто ще чекає на порятунок? Як ми можемо боротися за правду, поки ті, хто вчинив ці злочини, досі не покарані?
Памʼять як зброя і відповідальність
Культура памʼяті — це не лише про минуле. Це — про майбутнє. Коли нація пам’ятає своїх героїв, особливо тих, хто загинув беззбройним у камері, вона зміцнює себе. Вона формує імунітет проти збайдужіння. Вона виховує нові покоління, які знатимуть ціну свободи.
28 липня стане символом не лише скорботи, а й відповідальності. Ми маємо продовжувати боротьбу за звільнення полонених, за документування злочинів, за справедливість у міжнародних судах. Ми маємо не дозволити, щоб трагедії на кшталт Оленівки зникли у вирі новин.
Це також день, коли важливо бути поруч із родинами загиблих. Їхня пам’ять — це не приватна справа. Це — спільний біль, спільна втрата. І коли ми згадуємо страчених у неволі, ми відновлюємо нитку справедливості, яку намагалися розірвати.
Підсумок
Встановлення 28 липня як Дня памʼяті страчених у полоні — це акт національного очищення і відповідальності. Це спроба знайти світло в мороці жаху, який довелося пережити тисячам українців. Це наш обов’язок — перед полеглими, перед тими, хто ще бореться, і перед тими, хто житиме після нас.
Памʼять — це зброя. І 28 липня ми маємо тримати її міцно в руках.
