День, який ми не маємо права забути
У серці кожного українця, хто пам’ятає 2022 рік, живе тінь Оленівки. Саме 28 липня того року у виправній колонії №120 на тимчасово окупованій території Донецької області сталося те, що навіки залишиться рубцем на історичній пам’яті. Там, у нічному вибуху, беззбройні, змучені, але нескорені українські військові загинули після того, як здалися в полон, вірячи у силу Женевських конвенцій і людяності. Щонайменше 53 життя були обірвані з холодною розрахованістю.
Святослав Паламар, більш відомий за позивним "Калина", один із оборонців "Азовсталі", який пережив полон, звернувся до президента та Верховної Ради з ініціативою: встановити 28 липня як День пам’яті закатованих українських військовополонених. Його звернення — це не просто слова. Це крик з глибини пережитого пекла. Це вимога справедливості й визнання жертв, які не дочекались свободи.
У своїй заяві Паламар наголосив: ми не маємо морального права забути тих, хто навіть у кайданах залишився воїном. Це — наш спільний борг перед полеглими. І цей день має бути в календарі нації як свідчення того, що ми пам’ятаємо не тільки перемоги, а й гіркі втрати.
Оленівка: рана, що не загоїлася
Масове вбивство в колонії №120 — це не випадкова трагедія. Це була навмисна кара, яка порушує не лише всі норми міжнародного гуманітарного права, а й базові моральні засади цивілізації. Тоді в Оленівці утримувалися українські полонені, зокрема бійці "Азову", які героїчно тримали оборону Маріуполя. Вони вижили в пастці "Азовсталі", здали зброю за наказом, розраховуючи на цивілізоване поводження. Натомість їх стратили.
Розслідування, попри спроби приховати сліди, дало однозначні результати. Служба безпеки України перехопила телефонні розмови, в яких російські військові фактично визнавали причетність до вибуху. За інформацією української розвідки, теракт був спланований і виконаний силами приватної військової компанії "Вагнер".
Офіс Генерального прокурора повідомив, що підрив у колонії був здійснений за допомогою реактивного термобаричного гранатомета — зброї, яка не може бути застосована випадково чи ззовні, а тільки зсередини об'єкта. У липні 2023 року Верховний комісар ООН з прав людини Фолькер Тюрк відкрито звинуватив Росію у блокуванні незалежного розслідування. І міжнародна спільнота остаточно відкинула пропагандистську брехню про "український обстріл".
Пам’ять як відповідальність
Пам’ять — це не лише про сльози, жалобу й хвилини мовчання. Пам’ять — це про відповідальність. Відповідальність держави перед тими, хто поклав своє життя за її існування, перед тими, кого зрадили тюремні стіни колоній, перед родинами, які досі чекають на бодай слово правди. Саме тому ідея встановити День пам’яті закатованих військовополонених є не просто символічною — вона необхідна.
28 липня вже зараз асоціюється із болем. Але офіційне визнання цієї дати державним днем пам’яті додасть їй гідності. Це буде сигналом для всього світу, що Україна не закриває очі на свої трагедії, не ховає своїх мертвих у тінь, а з гідністю вшановує кожного, хто залишився вірним присязі навіть у ланцюгах.
Цей день міг би стати аналогом Дня Героїв, але з особливим акцентом: на страждання, на відсутність права голосу, на тортури, які не зламали дух. Адже навіть у камерах, навіть під катуванням ці люди залишалися солдатами України.
Свідки тиші: хто розповість про тих, хто не повернувся
Багато з тих, хто вижив у полоні, стали живими свідками жаху. Вони несуть на собі не лише фізичні травми, а й тягар пам’яті. Їхні розповіді — це кістяк для майбутнього Національного музею воєнного полону, для книжок, фільмів, документальних серіалів, які ще мають з’явитися. Але насамперед — це нагадування про те, що історія не закінчується там, де закінчується життя. Вона продовжується в словах, у документах, у фактах.
Українське суспільство має почути цих людей. Їхні голоси — це ще один фронт. Фронт боротьби за правду. І якщо 28 липня буде визначено днем пам’яті, це створить простір для вшанування не тільки загиблих, а й тих, хто вижив і тепер продовжує боротись — уже не зі зброєю, а з мовчанням.
Така ініціатива має також стати поштовхом для освітніх і культурних проєктів. Діти мають знати імена. Молодь має розуміти ціну полону. Ветерани мають знати, що їхній досвід потрібен. А вся країна — пам’ятати, що в кожному полоненому живе історія народу.
День, що об’єднає біль і гідність
Кожна нація має свої трагічні дати. Для України однією з них вже став 28 липня. Але перетворити цю дату з простої згадки на національний день пам’яті — означає дати їй новий сенс. Це буде день, коли вся країна зупиниться, щоб згадати тих, хто не дочекався звільнення, але не зламався.
Підтримка цієї ініціативи — це не просто політичний крок. Це акт моральної солідарності. Це визнання того, що навіть у найтемніші моменти нашої історії ми не забуваємо своїх. І що нація, яка вміє пам’ятати, — це нація, яка вміє перемагати.
Саме тому заклик "Калини" має стати закликом для всіх нас. Для влади, для парламенту, для президента. Для кожного, хто вважає себе частиною українського народу. Бо без пам’яті немає майбутнього. А без гідного вшанування загиблих — немає справжньої свободи.
