Слова Володимира Зеленського про те, що Беньямін Нетаньягу «намагається всидіти на двох стільцях», звучать не як емоційна репліка, а як діагноз затяжної політичної стратегії. Ізраїль від початку великої війни обрав обережну дистанцію: засудження агресії без переходу до військової підтримки. Та з кожним новим витком конфлікту ця позиція стає складнішою для утримання.
Проблема вже не лише в українсько-російській війні як такій. Вона у зміні конфігурації сил, де Росія дедалі тісніше інтегрується в безпекові процеси на Близькому Сході, насамперед через Іран. Для Ізраїлю, який роками розглядає Тегеран як ключову загрозу, це створює парадокс: Москва, з якою необхідно підтримувати робочі канали, одночасно підсилює його стратегічного опонента.
Саме в цій точці українська оптика починає збігатися з ізраїльською, але без політичної синхронізації. Київ пропонує партнерство, апелюючи до спільного ворога — іранського військового потенціалу та його технологічного експорту. Проте Ізраїль не поспішає приймати цю логіку як основу для власних рішень.
За попереднім аналізом Дейком, ключова суперечність полягає не в браку взаємних інтересів, а в різному горизонті загроз. Україна діє в режимі негайної війни, де рішення мають короткий цикл і прямий ефект. Ізраїль мислить довгими періодами, балансуючи між стримуванням Ірану, взаємодією з США та необхідністю уникати прямої конфронтації з Росією в сирійському просторі.
Зеленський фактично виводить цю суперечність у публічну площину. Його зауваження про дворічну відсутність контактів із Нетаньягу — не просто деталь, а індикатор політичної дистанції. У дипломатії така пауза означає не брак часу, а відсутність пріоритету. Ізраїль не закрив двері для діалогу, але й не зробив кроку назустріч.
Водночас українська сторона формує аргументацію, яка виходить за межі моральних закликів. Йдеться про конкретний обмін: Україна має бойовий досвід сучасної війни, технологічні рішення у сфері дронів, адаптивні моделі ППО. Ізраїль — один із світових лідерів у протиповітряній обороні та військових технологіях. Теоретично це ідеальний симбіоз.
Але практично він блокується політичними ризиками. Передача Ізраїлем систем ППО Україні означала б різку зміну відносин із Москвою. Для Тель-Авіва це питання не абстрактної дипломатії, а конкретної безпеки — передусім свободи дій у Сирії, де російська присутність залишається фактором стримування.
На цьому тлі особливо вагомими виглядають твердження про військово-технічну взаємодію Росії та Ірану. Передача супутникових даних, обмін тактикою, адаптація досвіду війни в Україні — усе це свідчить про поступове формування спільного оперативного поля. Для Ізраїлю це означає, що війна в Україні вже не є віддаленим конфліктом, а частиною ширшої системи загроз.
Паралельно Україна активно розширює свою присутність на Близькому Сході через довгострокові оборонні угоди. Партнерства з країнами Перської затоки формують нову геополітичну рамку, де Київ виступає не лише як отримувач допомоги, а як постачальник безпекових рішень. У цьому контексті відсутність Ізраїлю виглядає дедалі більш помітною.
Різні оцінки майбутнього війни серед близькосхідних лідерів лише підсилюють невизначеність. Частина регіону готується до затяжного протистояння, інша шукає способи його завершення. Ізраїль, схоже, обирає третій варіант — утримання гнучкості без остаточного визначення.
Однак стратегія балансування має свою ціну. Чим довше вона триває, тим більше рішень відкладаються, а можливості втрачаються. Україна сигналізує готовність до глибшого партнерства, але не готова чекати безкінечно. Ізраїль, у свою чергу, ризикує опинитися в ситуації, де нейтралітет більше не забезпечує безпеки, а лише відтерміновує складний вибір.
Заява Зеленського — це не спроба тиску, а фіксація моменту. Геополітична рівновага, яку намагається втримати Нетаньягу, поступово зміщується. І питання вже не в тому, чи зможе Ізраїль сидіти на двох стільцях, а в тому, як довго ці стільці залишатимуться на місці.
