Мовчання закону: чому Бельгія не буде арештовувати Нетаньягу
У листопаді 2024 року світ сколихнула новина: Міжнародний кримінальний суд (МКС) видав ордер на арешт прем'єр-міністра Ізраїлю Біньяміна Нетаньягу. Звинувачення стосувалися ймовірних воєнних злочинів, скоєних у секторі Газа. Це стало одним з найгучніших кроків у сучасній історії міжнародного права, який мав би підтвердити — ніхто не стоїть вище закону, навіть керівник держави. Та, як з’ясувалося, для частини міжнародної спільноти ці принципи — лише слова.
Прем’єр-міністр Бельгії Барт де Вевер відкрито заявив, що його країна, попри своє членство у МКС, не арештовуватиме ізраїльського колегу, якщо той приїде з візитом. Ця позиція пролунала після візиту Нетаньягу до Угорщини, яка, навпаки, вирішила розірвати зв’язки з Міжнародним кримінальним судом.
Таке рішення Бельгії викликало хвилю обурення серед правозахисників і юристів. Воно поставило під сумнів не лише ефективність МКС, а й загалом ідею глобального правосуддя. Чи має право держава ігнорувати ордер, виданий міжнародною судовою інстанцією, до якої вона сама приєдналася? І що стоїть за цією позицією — страх, вигода чи холодна політична розрахованість?
Реальна політика проти моральних принципів
Пояснюючи свою позицію, де Вевер згадав термін realpolitik — концепцію, що ставить практичні міркування вище за етичні. У цьому випадку це означає: дружні стосунки з Ізраїлем, економічні інтереси, дипломатичні зв’язки важать більше, ніж виконання міжнародних юридичних зобов’язань.
Ця логіка — не нова. Realpolitik лежить в основі багатьох рішень сучасних держав, особливо у сфері зовнішньої політики. Вона дозволяє керівникам країн ігнорувати права людини, гуманітарне право чи навіть рішення міжнародних судів, якщо це суперечить стратегічним інтересам. Але в ситуації з Нетаньягу цей підхід оголює особливо небезпечну прірву між законом і реальністю.
Якщо навіть демократичні країни, як-от Бельгія, відмовляються визнавати рішення МКС, то які шанси на справедливість мають постраждалі в конфліктах? І чи не стає міжнародне правосуддя лише інструментом для вибіркового застосування — коли вигідно, тоді й судимо?
Розділена Європа: страх чи байдужість?
Бельгія — не єдина держава, яка не готова виконати ордер МКС. Прем’єр де Вевер прямо сказав, що не вірить, ніби Франція або інша європейська країна пішла б на такий крок. Ці слова звучать як визнання: система, яку створили для того, щоб запобігати злочинам проти людяності, сьогодні безсила перед політичною реальністю.
Європа, що колись виступала флагманом прав людини, поступово здає свої позиції. Те, що ще вчора здавалося непорушною етикою — підтримка жертв, солідарність з мирним населенням, засудження порушень міжнародного права — сьогодні поступається дипломатичним балансам і економічній вигоді.
Це не лише моральна поразка, а й небезпечний прецедент. Бо якщо ордер на арешт прем’єра Ізраїлю можна проігнорувати — то де межа? Чи може будь-який лідер тепер відчувати себе недоторканним, якщо його країна достатньо сильна, впливова або просто зручна для партнерів?
МКС під тиском: місія справедливості в умовах політичного опору
Рішення Бельгії виявляє глибоку кризу в системі міжнародного правосуддя. Міжнародний кримінальний суд, попри гучні декларації, не має власного механізму примусу. Його сила — лише в авторитеті та співпраці держав-учасниць. Якщо ж ці держави відмовляються виконувати ордери, навіть щодо осіб, звинувачених у воєнних злочинах — це ставить під сумнів саму ідею правосуддя.
Правозахисники наголошують: у секторі Газа загинули тисячі цивільних. Багато з них — діти. Зруйновані будинки, лікарні, школи. Постраждали мільйони людей, багато хто залишився без домівки. І саме ці злочини стали підставою для розслідування МКС. Якщо за це не буде покарання, то як переконати інші країни, що гуманітарне право — не порожній звук?
МКС продовжує свою роботу. Але без реальної підтримки з боку таких держав, як Бельгія, його зусилля приречені на обмежений вплив. Щоб суд мав вагу, його рішення мають виконуватися. Інакше справедливість стане лише символічною, без сили і наслідків.
Ціна бездіяльності: наслідки для глобальної безпеки
Коли порушення міжнародного права залишаються безкарними, світ стає менш безпечним для всіх. Якщо політична доцільність переважає над справедливістю, це посилає сигнал усім майбутнім лідерам: можна робити що завгодно, якщо ти достатньо впливовий або зручний партнер.
Безкарність — це ґрунт для нових злочинів. Вона породжує відчуття безпорадності у жертв, розчарування у правозахисників, цинізм у суспільствах. А головне — вона дає зелене світло новим конфліктам, насильству, руйнуванням. Бо якщо за зруйноване місто ніхто не відповідає, то чому б не зруйнувати ще одне?
Бельгія зробила свій вибір. І цей вибір — не лише про Нетаньягу. Це рішення, яке може мати довготривалі наслідки для всієї архітектури міжнародного правосуддя. Кожна країна, що відмовляється від виконання зобов’язань, фактично вбиває надію на справедливий світ.
Чи можливе повернення до принципів?
Попри темні сигнали, надія ще жива. У світі залишаються країни, політики, активісти, які не готові миритися з цинізмом. Вони продовжують боротися за права людини, за чесне розслідування злочинів, за відновлення довіри до міжнародних інституцій.
Щоб змінити ситуацію, потрібна не лише політична воля, а й тиск з боку суспільства. Люди мають право знати, що роблять їхні уряди. І мають право вимагати — щоб у світі, де гинуть діти, хоча б суд не був сліпим.
Бельгія могла стати прикладом. Натомість вона стала попередженням. Але ще не пізно змінити курс. Бо врешті-решт, питання не в тому, що зробить одна людина. Питання — в тому, чи готовий світ боротися за справедливість, навіть коли це незручно.
